БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

  • 27 лютого 2013
  • 1512
БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

Патіала, штат Пенджаб

321 метр над рівнем моря

07:00. Я вже не заводжу будильник, бо знаю, що рівно о сьомій ранку під вікнами проїде державний автобус, і мене розбудить мелодійний голос кондуктора: «Патіала-Раджгар-Саферра-Біласпуууууур!» В обов’язки кондуктора входить сповіщати всіх про маршрут поїздки, тому що на автобусах не буває ні номерів, ні табличок. І хоча Раджгар, Саферра й Біласпур — всього-на-всього маленькі й досить бідні села, для мене ці назви щоранку звучать як пісня.

Варто вийти надвір — і від постійного шуму, спеки й високої вологості починає боліти голова. Але скаржитися не випадає, адже дорогою можна купити смаженої кукурудзи на сніданок і цілий кілограм манго на вечерю, а знайомий продавець робить мені знижку в сорок рупій, та ще й дарує цілий ананас. Якийсь велорикша сміється з мене і кричить: «Pagale!», що означає чи то «дурна», чи то «божевільна». Велорикша, як і всі місцеві, не вважає ананаси за їжу, і йому невтямки, чому ненормальна «європейка» дякує й усміхається продавцеві замість того, щоб жбурнути цей непотріб йому в обличчя:)

08:00. Сірі бетонні стіни й підлога; вузенькі віконця, цілодобова задушлива спека й один поламаний вентилятор на кімнатку площею 20 кв.м; а ще ящірки й павуки на стінах і дерев’яні меблі…

Так виглядає не тюрма й не концтабір, а одна із приватних шкіл у найбагатшому штаті на північному заході Індії. Утім, не все так страшно: кабінетам фізики, хімії й інформатики позаздрять найбільші київські гімназії.

Робити ж «євроремонт» у звичайних класних кімнатах тут не прийнято — мовляв, однаково все поламають і рознесуть.

Ця думка небезпідставна. У школі навчається більше трьох тисяч дітей — а це всього-на-всього сорок-п’ятдесят чоловік у класі і п’ять хвилин на перекличку за номерами в журналі: «Перший», — «Є, мем!». «Другий», — «Присутній, мем!» Щоб учителька запам’ятала твоє ім’я, тут треба бути дуже видатною особистістю. Наприклад, сваритися із сусідами по парті, кидатися папірцями, запізнюватися на ранкові молитви.

До речі, молитва вже давно почалася, а учні все заходять і заходять до класу. Вони швидко зрозуміли, що я нікого не каратиму й не битиму за спізнення. Так-так, за найменші порушення дисципліни в індійських школах б’ють — боляче, з усієї сили, по щоках, а то й книжкою по голові. Фізичні покарання, за які будь-де у світі на вчителя давно подали б до суду, тут нікого особливо не бентежать. Директор школи, якому я першого робочого дня побігла скаржитись на небачену жорстокість, навіть не зрозумів, що мені не подобається; самі ж батьки й діти сприймають такий стан справ як належний і справедливий — вчителька завжди права, її авторитет незаперечний, отже, якщо когось і вдарила, то було за що.

Я старанно вишкрябую на дошці список народів і етнічних груп Індії: адівасі, агрі, аймол, асур, аваді… Завтра учні муситимуть розповідати цей список напам’ять. Післязавтра, можливо, ми запишемо двадцять-тридцять питань і відповідей із підручника («Скільки людей говорить мовою санталі? — 130 тисяч людей говорить мовою санталі»). Потім прийдуть тітоньки з Education Board, викликатимуть дітей до дошки, і вони цими ж словами відповідатимуть на ці ж питання. І мені страшенно цікаво було б дізнатися й розповісти про всі ці групи, мови і племена, і про те, чому деякі з них практично вимерли, і чим відрізняються патарі від адівасі. Проте на кожну тему є лише сорок хвилин, а за два тижні річні тести (це єдина оцінка за весь рік), а в тестах будуть питання лише з підручника, і не приведи Крішна хтось завалить тестування й зіпсує статистику. Тому директор школи із самого початку суворо попередив мене: «В моїй школі — мої правила, і жодних ліберальних штучок».

Власника й директора школи в місті називають просто Сер. Приблизний переклад його справжнього імені викликає асоціації із найкращими зразками творчості Стругацьких: Осяйний Войовничий Лев-Раджа. Директорові всього 25 років, але огрядність, борода й тюрбан роблять із нього сорокарічного. Школа — його спадок від бабусі, якій тут щоранку моляться поряд із абстрактною «Всесвітньою Мудрістю», просячи про благословення в навчанні. Як і в кожного порядного пенджабця, в директора є револьвер (торгівля зброєю у штаті цілком легальна), крутий мотоцикл («Роял Енфілд, у Гітлера був такий самий!») і красива дружина-домогосподарка із сумними карими очима.

12:00. Маю півтори вільні години, можна піти в учительську й перевірити зошити. Частину записів молодші класи роблять пенджабською або гінді. У відповідь я пишу їм на полях цитати з українських народних пісень – і цих вигляд «ієрогліфів» викликає у п’ятикласників справжній захват.

В учительській я також спричинила фурор, але з іншої причини: вперше одягла сальвар-каміз, він же «пенджабський костюм». Саме в ньому на півночі Індії скрізь і всюди ходить переважна більшість жінок.

«Тобі пасує, але де твої золоті браслети? Навіть Рідімі чоловік купив по п’ять штук на кожну руку», — сміється місіс О’Брайєн, вчителька англійської. Рідіма — дружина шкільного сторожа, яка прибирає і готує чай на перервах. Вона належить до нижчої касти і живе у школі, бо не має свого дому, зате золотих браслетів, сережок і перснів на руках і ногах у неї більше, ніж у золотовалютному резерві деяких країн.

«Золоті прикраси — це несмак, місіс О’Брайєн, у Європі їх ніхто не носить», — каже Пунам. Вона щойно закінчила магістратуру й почала працювати на тиждень раніше за мене.

Ми одразу потоваришували й часто після роботи їздимо на скутері до єдиного осередку культури в місті — великого торгового центру, де за обідом із чотирьох страв (плюс мангове морозиво) обговорюємо способи схуднення, індійсько-пакистанський конфлікт та інші глобальні проблеми. Заповітна мрія Пунам — емігрувати в Європу, а оскільки вона впевнена, що Україна — це теж Європа, то постійно розпитує мене, які в нас дороги, що в нас носять, що їдять і як у родинах ставляться до love marriages. Якось я показала Пунам фото ворзельської електрички,чим, здається, завдала дівчині непоправної травми.

Пунам не самотня у своїй мрії про багате закордонне життя. У свіжому Hindustan Times якраз вийшла велика аналітична стаття про те, що в пенджабських школах за останній тиждень звільнили близько 20% всіх вчителів: виявляється, вони не з’являлися на роботу по два-три роки. Вчителі, більшість яких становлять молоді дівчата із магістерським ступенем, виїхали за кордон, навіть не завдавши собі клопоту написати заяви про звільнення.

Тож не дивно, що вища освіта тут — перш за все товар, і дуже популярний. На кожному третьому стовпі чи білборді ви прочитаєте щось на зразок: «Lovely Professional University. B.A., B.Sc., M.A., M.Sc., PhD, TOEFL, IELTS». Такий «університет» — це контора, яка орендує поверх у звичайній багатоповерхівці і в якій за кілька тисяч рупій і кілька прослуханих курсів кожному спраглому до знань пенджабцю видадуть омріяний диплом чи сертифікат про знання іноземної мови. Щоправда, шансів знайти хорошу роботу у США, Канаді, Австралії чи країнах Європи у випускників подібних закладів небагато. Навіть розумниця Пунам, яка закінчила найкращий університет штату, шкодує, що обрала гуманітарну спеціальність: «І в нас, і за кордоном потрібні тільки інженери, лікарі чи програмісти, а мені доведеться викладати історію, поки не вийду заміж…»

14:30. Розповідаю дванадцятому класу про вчення Карла Маркса. Раптом мене засліплює яскравий спалах, а за секунду лунає такий грізний гуркіт, що я готова була вже покаятися у своїх переконаннях. Але божественний гнів тут виявився ні до чого — просто у двері сусіднього кабінету влучила блискавка. Учні сміються й кажуть, що це звичайна справа у сезон дощів. За хвилину починається тропічна злива, й урок остаточно зірвано: всі, від першокласників до вчителів, вибігають надвір, а я шкодую, що не взяла фотоапарат. Тисячі дорослих і дітей, що танцюють під дощем, — плачте й заздріть, утопісти всіх часів і народів.

За якісь півгодини сотні скутерів і велосипедів виїдуть за шкільні ворота, і подвір’я зовсім спорожніє.

Сьогодні в усьому місті вимкнули електрику, і довелося скасувати уроки танців і співів, які тривають до десятої вечора (із двома перервами по десять хвилин). Танці й співи — це обов’язкова програма в усіх школах, для будь-якого віку, статі й релігії: п’ятнадцятирічні дівчатка-мусульманки танцюють поряд із маленькими сикхами в тюрбанчиках, незважаючи на те, що всі танці й пісні індуїстські. А в цій школі є ще й басейн, крикет, гуртки з теквондо й тенісу… Не дивно, що індійські школярі загалом здорові й життєрадісні — от тільки спрямувати б цю енергію на щось більш творче, аніж зазубрювання купи незрозумілого й невідповідного вікові учнів матеріалу трьома мовами із десятьох предметів.

P.S. Я виходжу на дах школи, де Рідіма розвішує свій одяг, і сідаю читати підручник для старших класів. Із нього можна дізнатися, що в Індії давно подолали кастову нерівність, що ідеологій існує лише три — лібералізм, марксизм і вчення Махатми Ганді, а найголовніше — що Джавахар Лал Неру — це три слова, а не два.

Внизу тим часом проїжджає спеціальний агітаційний рикша — його велосипед і коляска обклеєні листівками і плакатами, які закликають голосувати за незалежного кандидата. Замість пасажира в колясці «сидить» магнітофон, що грає гімн Індії й записи полум’яних промов політика — гінді й англійською. «Чи не можна було принаймні дати рикші мегафон, щоб він сам агітував за цього Сатбіра Сінгха?» — запитую я вголос. Рідіма усміхається й відповідає: «Як же рикші можуть говорити про політику, мем? Вони знають лише пенджабську».

Джерело: «Пряма дія»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РЕВОЛЮЦИЯ ФАНОВОЙ ТРУБЫ ИЛИ РЕЙГАНОМИКА ПО-ИНДИЙСКИ (Арундати Рой)

МАНИ ШАНКАР АЙЯР: «Демократия — очень полезная отдушина для выпуска пара»

В ПУТИ С ТОВАРИЩАМИ (Арундати Рой)

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери