Місія неможлива: досягнення гендерної рівності в умовах неоліберальної політики жорсткої економії

Оксана Дутчак

Коли логіка суперечить цілі

Зміни в українській політичній еліті, викликані президентськими й парламентськими виборами 2019 року, не вплинули позитивно на логіку реформ. Вигравши вибори на хвилі обіцянок закінчити війну та частково заперечуючи націоналістичні установки, в соціально-економічній політиці нова влада керується тими ж принципами неоліберальної політики жорсткої економії.

Фактична відмова держави від регулювання ринку праці, відсутність промислової політики, скорочення витрат на соціальні потреби й інфраструктуру створюють структурні перешкоди на шляху до гендерної рівності. Це ставить під загрозу соціально-економічне становище багатьох жінок, особливо із соціально незахищених груп, і поглиблює структурну нерівність.

У цьому дослідженні я аналізую останні ключові соціально-економічні процеси та реформи в Україні з перспективи становища жінок.

Ринок праці та індустріальна політика

Державне регулювання заробітної плати в Україні — зокрема, регулювання мінімальної зарплати — недостатнє навіть для підтримки мінімального рівня індивідуального відтворення^[1]. Так, мінімальна заробітна плата приблизно в п’ять разів нижча за рівень мінімальної гідної заробітної плати^[2]. Уряд, який прагне залучити інвесторів та дотримується рекомендацій міжнародних фінансових установ, розглядає низьку заробітну плату як інструмент створення робочих місць. Але такі сподівання марні. З 2014 року офіційний рівень безробіття стабільно перевищує 9%, попри високий рівень трудової міграції з України.

Заробітна плата жінок у середньому нижча, і вони частіше отримують мінімальну зарплатню. Це негативно впливає на їхній рівень життя.

Джерело: Розрахунки авторки на основі даних Державної служби статистики^[3]

Уряд відмовляється від активного втручання в регулювання зарплат, залишаючи це питання на розсуд ринку. Як показано в таблиці, наслідком є певне зростання заробітної плати під час післякризового відновлення, але цей обумовлений ринком прогрес залишає позаду заробітну плату й пенсії жінок^[4].

"Жінки набагато більше представлені в низькооплачуваних секторах та на нижчих посадах."

Звітуючи про прогрес у подоланні гендерної нерівності в оплаті праці та зайнятості^[5], уряд переважно повідомляє про антидискримінаційні тренінги для державних службовців, усунення законодавчих обмежень щодо зайнятості жінок, розроблення планів дій та окремі «гарні приклади». Такий (нео)ліберальний підхід залишає сферу зайнятості під управлінням «невидимої руки», веде до збереження (а часом — зростання) розриву в заробітній платі чоловіків та жінок, закріплюючи структурні проблеми на ринку праці, причиною яких є різна оцінка вартості «продуктивної» та репродуктивної праці в капіталістичному суспільстві. Як наслідок, жінки набагато більше представлені в низькооплачуваних секторах (часто пов’язаних із доглядовою інфраструктурою) та на нижчих посадах.

Ефективні заходи неможливі без втручання держави в ринок праці з метою, скажімо, підвищення заробітної плати в «традиційно» жіночому державному секторі (включно з державною репродуктивною інфраструктурою). Але таке підвищення суперечить логіці, за якою мінімальна заробітна плата має лишатися низькою, а в питанні соціальних витрат панує режим жорсткої економії.

Водночас уряд використовує риторику боротьби з гендерною дискримінацією, щоб змінити чинний Кодекс законів про працю на новий і дуже регресивний законопроєкт «Про працю»^[6], який принесе майже необмежену «гнучкість», відсутність гарантій зайнятості й експлуатацію. Усунення із законодавства дискримінаційних положень ніколи не достатньо для того, щоб вплинути на глибоко вкорінені системні практики (не кажучи вже про те, що для усунення цих положень не обов’язково ухвалювати новий корпус законів про працю). Гнучкість праці, відсутність гарантій та збільшення можливостей для експлуатації негативно впливатимуть на працівни_ць. Якщо ж взяти до уваги більш вразливе й «дешеве» становище жінок на ринку праці, то ці зміни можуть бути для них особливо шкідливими. Новий проєкт Трудового кодексу — класичний приклад того, як ліберальне прагнення усунути із законодавства гендерну дискримінацію використовується для узаконення наступу на трудові права.

Неоплачувана праця та репродуктивна інфраструктура

Дошкільний догляд за дітьми не стає доступнішим в Україні. Це змушує жінок тривалий період перебувати поза ринком праці^[7] та жити в умовах надзвичайно низького доходу, зважаючи на мізерні розміри соціальних виплат, зокрема допомоги по народженню дитини. Ця ситуація поглиблює гендерну дискримінацію в плані можливостей працевлаштування та є одним зі структурних чинників гендерно зумовленої різниці в оплаті праці. Нинішня система державних дошкільних закладів переважно приймає дітей із трирічного віку^[8], у сільській місцевості таких закладів не вистачає, у високоурбанізованих районах вони переповнені^[9], а заробітна плата в цьому традиційно^[10] «жіночому» секторі дуже низька. Не дивно, що єдиний прогрес, про який доповідає уряд^[11] у цьому плані, пов’язаний із програмою «Муніципальна няня» (держава компенсує невелику суму грошей за послуги офіційно працевлаштованої няні) та інформаційними кампаніями проти гендерних стереотипів у розподілі хатньої праці. Більш ніж очевидно, що ці «досягнення» не мають нічого спільного зі структурними змінами. Проблему з дошкільним доглядом аж ніяк не можна вирішити без істотного збільшення витрат на державну репродуктивну інфраструктуру. Лише такі зміни та подолання часового розриву між оплачуваною відпусткою у зв’язку з вагітністю й пологами та прийняттям дитини до дошкільного закладу можуть змінити гендерну дискримінацію в «продуктивній» та репродуктивній праці. І після цих кроків потрібно також запровадити чоловічу квоту в таких відпустках.

Майже ідентичну картину спостерігаємо в галузі охорони здоров’я — ще однієї частини репродуктивної інфраструктури, від якої сильно залежать жінки, та ще одним «традиційно»^[12] жіночим сектором зайнятості. У рамках масштабної реформи охорони здоров’я, яку продовжує новий уряд, передбачається «оптимізація» медичних установ. На практиці, як і раніше, це означає закриття частини з них. Загалом сектор охорони здоров’я страждає від постійного скорочення фінансування, кількості закладів та персоналу^[13]. Так, обмежується доступ до медичної допомоги, особливо в селах та на територіях, близьких до зони бойових дій, де 1,3 мільйона людей потребують невідкладної медичної допомоги. Низька заробітна плата в цьому секторі навіть привела до хвилі самоорганізованих протестів медсестер.

"Український уряд визнає негативний вплив «антикризової» жорсткої економії на жінок, бо зобов'язаний реагувати на критику неурядових організацій у рамках звітування в ООН."
 

Цікаво, що український уряд визнає негативний вплив «антикризової» жорсткої економії на жінок, бо зобов'язаний реагувати на критику неурядових організацій у рамках звітування в ООН^[14]. Але коли йдеться про наслідки жорсткої економії для державного сектора економіки^[15], то про це говорять як про стихійне лихо, а не результат свідомої урядової політики.

І останній штрих: вірогідно, жорстка економія — одна з причин того, чому Україна навіть не має достовірних, дезагрегованих та диверсифікованих статистичних даних про різні аспекти гендерної нерівності. Наприклад, звітуючи про наявність інформації про доглядову працю^[16], уряд фактично визнає, що вітчизняна статистика не має відповідних систематичних даних. Не кажучи вже про те, що в Україні з 2001 року не проводилося загального перепису населення, а його імітація у вигляді «оцінки» від нинішньої влади, знову ж таки, виправдовується економією коштів.

Соціальна допомога та виплати

Ще один негативний вплив жорсткої економії на гендерну рівність, як визнає уряд^[17], — зменшення соціальних виплат. Але уряд нічого не зробив, щоб змінити ситуацію, яка є прямим результатом «антикризового» заморожування у 2014 році прожиткового мінімуму, на якому базується більшість соціальних виплат.

З того часу розмір законодавчого прожиткового мінімуму, який має розраховуватися на основі споживчого кошика, береться «зі стелі». Водночас із кінця 2015 року Міністерство соціальної політики розраховує «фактичний» прожитковий мінімум — виходячи з того ж споживчого кошика, але на основі реальних цін. Зараз розмір законодавчого прожиткового мінімуму вдвічі менший за «фактичний» мінімум. Це означає, що право на отримання соціальної допомоги має невиправдано мало людей, а розмір соціальних виплат надто низький.

"Зрештою логіка поточних реформ в Україні (та й не лише у ній) пояснюється пріоритетом економічного зростання над соціальним відтворенням."

У 2018 та 2019 роках, зважаючи на всі перелічені вище причини, суди ухвалювали рішення про те, що встановлений урядом розмір прожиткового мінімуму порушує закон. Але такі ухвали залишилися без наслідків. Навіть більше, судовими рішеннями також було визначено, що використання для розрахунків споживчого кошика є незаконним, оскільки сам кошик є недостатнім і формувався з порушенням процедур. Це означає, що навіть «фактичний» прожитковий мінімум занижений, бо засновується на споживчому кошику^[18]. Така штучна девальвація визначеного законом прожиткового мінімуму прямо впливає на більшість соціальних виплат, включаючи ті, які отримують переважно жінки: це соціальні виплати матерям-одиначкам, доглядач_кам, пенсіонер_кам. Це допомагає уряду економити бюджет, але позбавляє багатьох людей із вразливих категорій, переважно жінок, належної соціальної підтримки, яка нібито гарантується законом.

Наприкінці 2019 року уряд проголосив радикальну реформу системи прожиткового мінімуму. Обіцяючи збільшити законодавчий прожитковий мінімум до рівня «фактичного», уряд водночас оголосив про намір відв’язати майже всі соціальні виплати від прожиткового мінімуму. Це призведе до «ручного» регулювання більшості соціальних виплат і зробить перспективу індексації таких виплат дуже примарною. Навіть більше, те саме може відбутися із зарплатами в державному секторі, де переважають жінки, бо зараз зарплати розраховуються на основі законодавчого прожиткового мінімуму, до якого прив'язана тарифна сітка.

Зрештою логіка поточних реформ в Україні (та й не лише у ній) пояснюється пріоритетом економічного зростання над соціальним відтворенням. Такою є панівна (нео)ліберальна ідеологема: розширення соціального відтворення може відбутися лише після досягнення економічного зростання. Але чи дійсно воно відбудеться та якими будуть масштаби такого розширення, залежить не лише від масштабів економічного відновлення, а й від політичного вибору уряду.

Необхідною умовою прогресу в питанні соціального відтворення, без якого неможливий суттєвий і сталий розвиток у напрямку гендерної рівності,  є перерозподіл коштів та їхнє спрямування на соціальну інфраструктуру, зокрема репродуктивну. У короткостроковій перспективі для цього необхідна відмова від неоліберальної логіки та зменшення частки доходів основних вигодоотримувачів системи, яка використовує (жіночу) неоплачувану працю для свого відтворення. Загалом же такий прогрес  неможливий без зміни структурної логіки системи, у якій соціальне відтворення підпорядковане накопиченню капіталу й влаштоване так, щоб служити цій меті.

Цей текст базується на дослідженні, виконаному за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.

Читайте також:

Ґендерна нерівність та режим жорсткої економії в Україні посткризового періоду (Оксана Дутчак)

Тільки грошей недостатньо. Як допомогти сім’ям з дітьми (Ганна Куровська)

Гендерное угнетение через призму теории социального воспроизводства (Марина Ларіна)

Глобальний фемінізм: час змінити стратегію (рерайт статті Сьюзан Воткінс)