ПРОТИРІЧЧЯ ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ УКРАЇНИ

  • 03 вересня 2014
  • 2540
ПРОТИРІЧЧЯ ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ УКРАЇНИ

Переклала Ганна Гнедкова

Український капіталізм сьогодні вирізняється найкраще укріпленою олігархією з усіх пострадянських держав. Політика в Україні протягом останнього десятиліття робила примхливі повороти, рушієм яких було безпосереднє втручання українських народних мас. Між тим економічний, політичний та ідеологічний аспекти суспільного і повсякденного життя в Україні окреслені всюдисущим міжімперіалістичним протистоянням між Росією з одного боку і Сполученими Штатами та Європейським Союзом — з іншого. Звісно, накопичення капіталу в цій країні постійно перебуває під загрозою з боку обох цих імперіалізмів та внутрішніх соціальних переворотів і залежить від цих факторів. Полем дій та позиціювання правлячого класу був і буде ландшафт, сформований цими протиріччями.

Нижче буде зроблено спробу описати в загальних рисах різноманітні секції правлячого класу в Україні, приділяючи особливу увагу розколам між ними, чинникам поділу на групи та центральній ролі олігархії. Для характеристики різних фракцій українського правлячого класу вирішальними є економічні, а не політичні чи ідеологічні чинники. Дії олігархів найбільш плідно пояснювати крізь призму чистих класових інтересів, економічної конкуренції та політичних владних блоків, що з цього виникають, а не за допомогою вірності якимсь трансцендентальним ідеологіям націоналізму чи демократії. Є надія, що цей нарис балансу сил зробить внесок у подальший аналіз часто хаотичних та заплутаних подій у сьогоднішній пост-Майданній Україні.

Олігархія

Більшість олігархів здобули контроль над великими секторами української економіки протягом стрімких приватизацій після розпаду Радянського Союзу. П’яту частку українського ВВП контролюють двадцять осіб, а в 2012 об’єднані прибічники двох олігархів (Ахметова та Фірташа) склали п’яту частку обранців до парламенту 1. Олігархи по суті звільнені від будь-яких податків на прибуток, а українська держава часто схильна з гідною подиву поступливістю збагачувати їх і стримувати внутрішні та іноземні загрози їхній владі. Ці спільні класові інтереси переважали навіть під час усіх маневрів між конкурентними групами олігархів у боротьбі за контроль над державним апаратом. Інтереси олігархів, отже, окреслили горизонт можливостей для українських політиків, хоча їхня гегемонія була далеко не безумовною (про це нижче). У промисловому секторі (зокрема в металургії, хімічній промисловості, видобутку газу, машинобудуванні, автомобіле- та суднобудуванні), де кілька осіб володіють не тільки економічною, але й політичною владою над цілими галузями промисловості, присутність олігархів найбільш помітна. Втім, найбільші та наймогутніші олігархи розширили свій вплив і на інші сектори: їхні активи охоплюють сектор послуг, торгівлю, медіа та банківську справу. Тож олігархія в Україні представляє собою унікальну комбінацію різних форм капіталу (промисловий, фінансовий, торговий капітал), що безпосередньо контролює важелі державної влади.

Щоб продемонструвати, як це працює, візьмемо як приклад дві ключові сфери діяльності Ріната Ахметова, найбагатшої людини в Україні, — металургію та енергетику (Matuszak 2012: 53-54). У червні 2010 року Ахметов запобіг значній експансії російського капіталу в металургії, спонукавши нещодавно призначеного прем’єр-міністра зі своєї Партії Регіонів Миколу Азарова визнати продаж другого за розміром українського металургійного заводу спробою незаконного привласнення. У 2011 році компанії Ахметова отримали від держави: 1) оренду на компанії, що контролюють більше 50% вугледобувної промисловості в Україні; 2) контрольні пакети акцій трьох енергетичних комплексів у рамках тендерів (що забезпечило Ахметову контроль над 30% українського виробництва електроенергії); 3) помітні преференції (навіть у порівнянні з державними компаніями) у продажі тендерів з експорту електроенергії сусідам України. Це означає, що під кінець 2011 року Ахметов забезпечив собі цілий ланцюг виробництва, використовуючи власне вугілля в якості палива на власних електростанціях, аби виробляти електроенергію, яку він потім продавав за власними експортними контрактами. І це ще без урахування того, що Ахметов також має значні активи в медіа, транспорті, фінансовому секторі (він нещодавно об’єднав два свої банки) та роздрібній торгівлі, а його група HarvEast наразі перебуває в одній із найвигідніших позицій для захоплення великих шматків сільськогосподарського ринку в умовах прискорення приватизації цієї галузі.

«Помаранчеві» фрагменти

Як видно зі сказаного, Україна не може похвалитися вільним ринком. Навпаки, вона постійно перебуває на найнижчих сходинках за показниками так званої «економічної свободи» (155 місце зі 178 в рейтингу індексу економічної свободи за 2014 рік від фонду Heritage). Такий стан справ приводив до невдоволення серед правлячої еліти протягом пострадянської історії України. Однак, тоді як (переважно промислові) олігархи були здатні діяти узгоджено, щоб тримати державу під інституційним контролем, інші секції правлячого класу намагалися утримувати єдиний владний блок.

Так звана «Помаранчева революція» 2004 року, попри те що вона вивела сотні тисяч протестувальників на вулицях, була прозвана «повстанням мільйонерів проти мільярдерів», переважно через її наслідки. Ця подія привела до влади політичний альянс на чолі з невеликою секцією великого капіталу, суспільною базою якого були переважно власники малого бізнесу. Хоч цей альянс і складався з представників різноманітних тенденцій та мотивацій, усі вони давно були зацікавлені в регулюванні економічної конкуренції та встановленні «верховенства права», аби зрівняти свої можливості в економічній грі з наймогутнішими олігархами. Навіть сьогодні ідеологія «помаранчевих» полягає, перш за все, в тому, щоб зробити експлуатацію працівників однаково доступною для всіх справою. Багато хто з могутніших олігархів боявся ліберальних реформ, обіцяних у риториці «помаранчевого» владного блоку, що об’єднався проти них, не кажучи вже про більш популістські гасла (наприклад, «Бандитам — тюрми!») одної з його лідерок Юлії Тимошенко. Початковим планом олігархів було поставити Віктора Януковича вести їхні політичні справи на посаді президента, однак масові протести проти фальсифікації виборів і матеріальна підтримка з Вашингтона натомість привела до влади лідера «помаранчевих» Віктора Ющенка.

Хитка єдність «помаранчевого» блоку, а також його економічна нижчість зробили його слабким та нездатним вистояти проти інтересів більших олігархів без додаткового тиску з низів. Менш ніж через два роки після виборів розкол всередині «помаранчевого» блоку та нездатність сформувати парламентську коаліцію паралізували державу, перешкоджаючи проведенню навіть мінімальних економічних реформ. За таких обставин привласнення колись опозиційної партії Ющенка «Наша Україна» приватними олігархічними інтересами було неминуче і призвело до того, що малий бізнес переніс свою довіру під час парламентських виборів у 2006 році на радикальніший полюс Помаранчевої коаліції — Блок Юлії Тимошенко. Протягом 2005—2010 років за Блоком Тимошенко також переважно стояв фінансовий сектор, включно з братами Буряками (власниками Брокбізнесбанку — однієї з найбільших українських фінансових установ) і Костянтином Жеваго, котрий очолює групу «Фінанси та кредит». Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов з групи «Приват», які володіють найбільшим українським банком, почергово підтримували різні угрупування Помаранчевої коаліції залежно від своїх потреб. Тим не менш, під час проведення виборів 2010 року Тимошенко ще більше підірвала економічну підтримку власного блоку своїм палким популістським політичним курсом, що мав особливо негативні наслідки для малого бізнесу та банківського сектора (Matuszak and Sarna 2013: 21).

Робочий клас

Усі ці капіталісти, звісно, покладаються на постійну експлуатацію українського робочого класу. За приблизними оцінками, трохи менше ніж чверть робочого населення України залучена в промисловому секторі, трохи більше половини робочої сили — в секторі послуг (охорона здоров’я, освіта, комунікації, торгівля тощо), а майже десята частина робітників — у державній адміністрації. Офіційний рівень безробіття тим часом тримався на рівні близько 8,3% протягом останнього десятиліття, сягнувши максимуму під час економічної кризи.

На пострадянській території розвиток незалежних політичних та економічних організацій робітників стикається з особливими труднощами. Таких організацій, по суті, не існує, а репрезентацією безпосередньо займається держава за допомогою профспілок та партій олігархів. У дедалі жахливішій економічній ситуації — з багатомісячними невиплатами зарплат на деяких підприємствах, зменшенням пенсій та ростом безробіття — члени профспілок не дуже охочі до дій. Так склалося не тільки через тактику залякування з боку босів, але й через брак впевненості як у ефективності прямих дій, так і в самому інституті профспілок. Невдоволення ситуацією, що накопичується і на сході, і на заході України, переважно каналізується в інші ідеологічні інституції. Згідно з опитуванням суспільної думки на початку 2013 року, українці набагато менше довіряють профспілкам як інституту, ніж православній церкві, українським ЗМІ, судам чи політичним партіям. Переважає думка, що профспілки — це залишки комуністичної епохи, покликані скоріше організовувати відпустки чи дитячі літні табори (багато в чому саме завдяки цим функціям членство в профспілках не скорочується), а не бойові організації для просування інтересів робітників на роботі та в політиці. Навіть майже непомітні спроби активізму рядових членів змушені боротися з ситуацією, коли політичний вплив профспілок украй обмежений через їхню організаційну слабкість, а також розбратом між різними федераціями профспілок 2. Справді, майже немає взаємної підтримки акцій протесту між профспілками, а союзи між ними — це переважно формальності, потрібні для задоволення вимоги про політичну репрезентацію. На додаток, профспілки в Україні зіштовхнулися з тою самою проблемою, що й їхні колеги в західних країнах: їм доводиться шукати способів організуватися в умовах дедалі більшого неформального сектора та поширення «прекарної» праці у сфері послуг.

Імперіалістичне протиріччя

В економічному, політичному і навіть ідеологічному аспектах усе українське суспільство невпинно оживлює імперіалістичне змагання між Сполученими Штатами і Європейським Союзом з одного боку та Росією — з іншого. То притишуючи, то гальмуючи це протистояння, українська олігархія ретельно заважала цьому протистоянню вийти на перший план і таким чином зберігала свою владу.

До виникнення руху на Майдані в кінці 2013 — на початку 2014 року Росія шукала способу включити Україну до складу Євразійського митного союзу, що був і є спробою побудувати економічний блок, здатний конкурувати з ЄС, однак сильніший завдяки спільній військовій стратегії. Це не тільки зрештою призвело би до утворення сильного геополітичного блоку, а й поставило би ЄС у майже повну залежність від нього через енергетику та природні ресурси. Позиція, котру зайняли українські олігархи щодо потенційного вступу до Митного союзу була суперечливою, як було очевидно впродовж кількох років перемовин. Українська промисловість залежить від російського газу, особливо в хімічному секторі. Перебування поза Митним союзом зберігало вищі ціни на газ, ніж у союзі, і призвело до спаду конкурентоспроможності українських заводів. Російські маніпуляції цінами на газ значно збільшили дефіцит торгового балансу України, і Росія спробувала використати цей факт, щоб змусити Україну або приєднатися до Митного союзу, або поєднати Нафтогаз, розпорядника української газової труби, із російським державним Газпромом. У всякому разі — чи завдяки доступу російського бізнесу до нового незахищеного ринку, чи шляхом використанням нових можливостей необмеженої маніпуляції газозабезпеченням — різкі обмеження економічної суверенності України стали б частиною економічної політики російського імперіалізму.

Проте західна альтернатива такому розвитку подій не тільки загрожувала падінням рівня життя простих українців, але й становила економічну загрозу для багатьох олігархів. Попри розбіжні й конфліктні інтереси та мінливі маневри у боротьбі за контроль над державним апаратом, усі олігархи мали спільний інтерес: запобігти введенню в Україні регульованого та суворо дотримуваного вільного ринку, оскільки це могло суттєво пошкодити їхню інфраструктуру для отримання прибутків і відкрило б доступ на український ринок конкурентам із західних корпорацій. З точки зору олігархів, політичних кандидатів слід добирати та підтримувати за критерієм політичної гнучкості та низького ризику, що за їхнього правління у системі відбудуться зміни. Більшість олігархів на президентських виборах 2010 року взяли під заступництво Януковича проти Тимошенко саме тому, що його вважали слабким президентом (яким зрештою свого часу виявився і Ющенко). Приєднання до Заходу через позики МВФ та асоціацію з ЄС могло б до певної міри почати змінювати цю форму прямого панування олігархів над державою, адже західні імперіалістичні інтереси грали б дедалі важливішу роль для держави та економіки.

Такою була внутрішня та зовнішня політика на службі інтересам олігархічного блоку: балансування між імперіалізмами, як завжди непевне й суперечливе. Україні завдала серйозного удару економічна криза 2007—2008 років: її ВВП впав на 15% у 2009. Криза суттєво позначилася на здатності країни до економічної самостійності, оскільки до 60% українського ВВП залежали від експорту. В поєднанні з ростом газового дефіциту, все це зробило ще більш невідкладним рішення про союз із Росією чи із Заходом. Пом’якшувати імперіалістичне протистояння завдяки прихованому протекціонізму або гальмуванти його шляхом зволікання з рішенням, таким чином, ставало дедалі складніше. У середині 2013 року економічна криза в Україні досягла свого апогею (Shavalyuk 2013). Відмова Януковича від асоціації з ЄС — остання спроба олігархії відкласти розв’язок імперіалістичного протиріччя, — виявилася буквально безсилою перед лицем соціального перевороту, час якого настав.

Переулаштування та переструктурування

На хвилі Майдану прийшов до влади неоліберальний владний блок — і одразу почав зраджувати цей самий Майдан. Новий владний блок, що намагається закріпити свою гегемонію над державою і суспільством, охоплює три провідні економічні тенденції: дедалі більше залежних від західних ринків олігархів, місцевий та іноземний фінансовий капітал і власників малого бізнесу. Перша група частково походить із самої промислової олігархії, яку підштовхує до асоціації з Заходом поєднання двох обставин: колапсу російської економіки, що зараз переживає стагфляцію та втечу капіталу, і потреби в стабільності держави після дедалі глибшого розчарування в Януковичі, котрий перевищив свої повноваження, використовуючи державу для збагачення своєї родини, і цим зазіхнув на територію олігархів. Хоча олігархи з західною орієнтацією все ще великою мірою залежать від російського ринку, ненадійність цього ринку робить неминучою поворот на Захід, який так довго відкладали. Серед головних учасників цієї групи такі олігархи як Пінчук і Порошенко, останній з яких також зазнав обмеження імпорту своєї продукції в Росію з боку Москви. Друга секція нового владного блоку — фінансовий капітал. Сьогодні незалежний фінансовий капітал України порівняно слабкий. У 2012 році банківський сектор — який міжнародні фінансові інституції незмінно описують як один із найслабкіших у регіоні — вирізняється великою часткою іноземних інвесторів (39%) і порівняно низьким рівнем присутності олігархів: лише два з десяти найбільших банків (які в сукупності контролюють 54% активів у банківському секторі) належать олігархам — «Приват» та «ПУМБ». Наймогутніший олігарх у фінансовому секторі Коломойський (чий «ПриватБанк» є найбільшим банком в Україні) довго був у політичній опозиції проти правлячої групи промислових олігархів: він був вірним прихильником «помаранчевого» табору в 2004, а на початку березня цього року отримав від Київського тимчасового уряду посаду губернатора східної Дніпропетровської області. Третім провідним компонентом новопосталого владного блоку є клас «підприємців» та власників малого бізнесу — іншими словами, дрібна буржуазія. В Україні цей клас має досвід масових виступів проти олігархічного зловживання владою. У зв’язку з економічною неоднорідністю цього нового владного блоку, його ідеологія є строкатою мішаниною: 1) проєвропейських настроїв (з вимогами як надійного верховенства права в економіці, так і політичної демократії); 2) націоналізму (що об’єднується навколо «наших» олігархів і особливо вороже налаштований проти історичного колонізатора — Росії); 3) неофашизму (фашистська партія «Свобода» пишається тим, що її джерело фінансування — виключно середній клас). Мілітаризація та ксенофобія з фашистської складової цієї ідеології, до всього, ще й відіграє важливу та дедалі небезпечнішу роль: відвертає класовий гнів від капіталістів, що належать до цієї коаліції.

Ці економічні та ідеологічні компоненти нового блоку влади артикулюють свою політику через партію «Український демократичний альянс за реформи» («УДАР») на чолі з Петром Порошенком та Віталієм Кличком, партію «Батьківщина» на чолі з Юлією Тимошенко та Арсенієм Яценюком, а також партію «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком. «УДАР» та орієнтовані на Захід олігархи, які за ним стоять, займають найміцніші позиції в цій коаліції: їхні інтереси в кінцевому підсумку й визначають її спрямування. Проєвропейський націоналізм партії «Батьківщина» слугує ідеологічним пом’якшувачем, забезпечуючи підтримку робочого та середнього класів за допомогою антикорупційної риторики, але ця партія відіграє і роль політичного лідера разом із «УДАРом» — попри відносну слабкість економічних сил, котрі стоять за «Батьківщиною». Вплив фашизму (політично представленого «Свободою» та «Правим сектором»), на початку відносно малий, зростає пропорційно до нездатності нового владного блоку утвердити свою гегемонію в унітарній державі. Цей факт найяскравіше демонструє поглиблення залежності цього блоку в ході «антирерористичної операції» від мілітаризованих фашистських бійців та вуличних банд, без яких влада нездатна придушити зростаюче невдоволення на сході України.

Частина труднощів, з якими стикався цей владний блок в утриманні політичної влади, були пов’язані не тільки з його внутрішніми протиріччями, але й із природою самого державного апарату. Економічні інтереси олігархії (перш за все промислової), при всій її залежності від стабільності українського суспільного ладу, на політичному рівні потребують водночас слабкої держави, яку можна використовувати в своїх інтересах, і сильної держави, що захищала б український економічний суверенітет і опиралася б всюдисущим імперським претензіям з боку як Сходу, так і Заходу. Держава, яку успадкував новий владний блок, пройшла всебічну централізацію та поворот до домінування виконавчої влади в часи правління Януковича. Таким чином, вона була створена для максимальної інструменталізації могутніми місцевими олігархами — групою, до якої дедалі сильніше прагнула належати сім’я самого Януковича. На практиці це означало подальше відстрочення розв’язку імперіалістичних протиріч: за Януковича чисельність української армії помітно зменшилася, тоді як спецпідрозділи міліції на кшталт «Беркуту» — навпаки, отримали підкріплення. Такий державний апарат був збудований для стабілізації сповнених протиріч соціальних відносин в Україні в умовах гегемонії тодішнього олігархічного блоку та його інтересів, а не інтересів теперішнього київського уряду. Про це свідчить той факт, що тимчасовому уряду постійно заважала непослідовна та недисциплінована підтримка парламенту, що часто не спромагався набрати необхідну для прийняття рішення кількість голосів і якому бракувало мотивації через зашорену зосередженість на травневих виборах. Але найбільш очевидним свідченням став розпад репресивного апарату, що змусив київське правління вдаватися то до порожніх погроз повстанцям на сході, то до залучення фашистських мілітаризованих елементів з метою ефектної демонстрації безсилої жорстокості. Усе це зовсім не свідчить про стабільну гегемонію.

У своїх намаганнях зберегти гегемонію над всією єдиною Україною новий силовий блок покладався на політичну та економічну підтримку західного імперіалізму. Поєднання його економічних інтересів та його залежності від позик МВФ вказує у напрямі більш стабільних торговельних угод із Заходом, а також запровадження неоліберальних реформ в Україні. Хоча всі олігархи виграють від розширення доступу до західних ринків (яке стає тим більш необхідним, що неуникнішим виявляється економічний спад у Росії), деяким із них доведеться піти на поступки (тут ідеться навіть не про соціальну катастрофу внаслідок суворої економії, яку олігархи охоче стерплять заради вигоди). Щоб зробити інвестиційний клімат привабливішим, неоліберальне реструктурування економіки та правової структури передбачатиме в тому числі й боротьбу зі свавільними методами підтримки та примноження добробуту олігархів — такими як рейдерство, що сягнуло безпрецедентних масштабів після приходу Януковича до влади і зачепило як український, так і іноземний середній бізнес. Цей конфлікт олігархічних інтересів позначає західний аспект імперіалістичного протистояння, що призвів до політичної млявості багатьох промислових олігархів. З лютого цього року така напруга і безвихідь зробили нову консолідацію державного апарату хиткою та суперечливою. Однак криза суспільного ладу, започаткована автономними діями масового руху на Майдані, спочатку призвела до пасивної підтримки київського уряду, що перебувало під заступництвом Заходу, з боку олігархів. Спершу здавалося, що неоліберальний блок з великою ймовірністю утримається при владі, але згодом він почав потребувати активності багатьох великих промислових олігархів. Схоже, що правління неолібералів — за умови, якщо сучасні тенденції триватимуть — призведе до змін в економічній діяльності олігархів.

Найстрашнішу загрозу гегемонії нового блоку влади становлять дії Росії та масові невдоволення на сході Україні. Відштовхуючись від згаданих інтересів Митного союзу та маніпуляцій із газопостачанням, Росія зробила спробу підірвати легітимність та позицію нової української влади на міжнародній арені шляхом внутрішньої дестабілізації, запобігаючи таким чином виходу України з де-факто російської сфери впливу і нав’язуючи розв’язок кризи в українському суспільстві на умовах Москви. Наразі це досягається цинічним наголошенням на легітимності та самостійності східних сепаратистів. Якщо заворушення на сході триватимуть і візьмуть гору, олігархи з промисловими й політичними базами в цьому регіоні, скоріше за все, скористаються децентралізації держави чи федералізації у своїх спробах обійти приписи асоціації з ЄС, залишаючи при цьому відкритим доступ до західних ринків завдяки збереженню зв’язків із українською державою. Проте ніщо з цього не має відвертати увагу від того факту, що українські робітники і на сході, і на заході мають власні вагомі причини не приймати будь-який із варіантів імперіалістичного майбутнього.

Внутрішній спротив

Економіка східної України традиційно фінансує бідніший захід країни, а виробництво і видобуток вугілля на сході становлять 35% українського експорту. Асоціація з ЄС приведе до жорсткіших стандартів виробництва, падіння української вугільної та металургійної промисловості та втрати робочих місць на сході України, тоді як Росія не надто потребує українського вугілля. Соціальна нерівність, уже властива олігархічній капіталістичній системі, буде, отже, поглиблюватися в цих регіонах незалежно від того, який імперіалізм переможе. Протест проти цієї нерівності, спрямований чи проти олігархів, чи проти західного режиму суворої економії, намагається вибороти право на голос, незалежний від всюдисущого міжімперіалістичного протистояння. Повна відсутність організації робить невдоволення українців на сході сприйнятливим до російського впливу і заздалегідь підготовленого для них рішення на користь сепаратизму чи федералізації. Поки що це невдоволення не має незалежного політичного вираження. Зараз зіткнення на сході втягують Україну у вирву громадянської війни. Очевидна присутність фашистів з обох боків є симптомом посилення ворожнечі між правлячими класами у витоках конфлікту.

За останні роки транснаціональні корпорації заборонили багато профспілок або звільнили їхніх лідерів зі своїх підприємств — на цих підприємствах загалом складніше організуватися. Нова торгівельна угода з ЄС відкриє Україну для зростання ролі транснаціональних корпорацій і цим ще більш ослабить здатність робочого класу до самоорганізації. Відносну ізоляцію українських профспілок від практичної солідарності з міжнародними спілками доведеться побороти, коли транснаціональні фірми та їхні західні політичні заступники почнуть захоплювати значні частини українського ринку праці й визначати курс української економічної політики. Історично найбільш класово свідомою частиною робочого класу, яка до того ж на даний момент перебуває в найвигіднішій політичній позиції, є шахтарі на Донбасі. Профспілки шахтарів уже виявляють ознаки політичної активності та нерегулярної участі в повстаннях на сході і навіть говорять про політичний страйк, котрий вже раніше (в 1989) виявився ключовою ланкою в ланцюзі подій, які підірвали весь тодішній суперечливий суспільний лад. Втім, профспілки у видобувній промисловості були лояльними до різних політичних сил, на чому наголошує  Нік Еванс: «Імперіалістичне протистояння між США та Європою і Росією, а також розколи між різними олігархічними блоками в Україні відображаються на бюрократії відповідних секцій профспілкового руху» (Evans 2014).

Перспективи соціально справедливого розв’язку кризи вкрай похмурі. Але зародки справжнього протистояння завзято проростають. Учасники Майдану, що з’їхалися з усієї країни боротися за демократію і проти погіршення рівня життя, скоро будуть так само невдоволені нав’язаним МВФ режимом суворої економії, як свого часу були невдоволені Януковичем. Однак зараз вони мають новий досвід народного повстання, котре зіграло вирішальну роль у політиці, хай і не довело справу до кінця через брак діяльних лівих організацій.

Низовий антиімперіалізм, що протистоятиме правлячим класам як Сходу, так і Заходу стане передумовою розв’язку імперіалістичного протистояння на користь робочого класу. Ключовим для будь-якої з майбутніх стратегій об’єднання буде поєднання протестів проти режиму суворої економії з антиімперіалізмом, поширення профспілкового руху на неформальний сектор і створення структур народної демократії і, зрештою, незалежних політичних партій. Народна боротьба на всіх цих фронтах і їх подальше об’єднання необхідні, щоб розчинити ідеологію, яка прицементовує робітників із заходу до націоналістів правлячого класу, і замінити її на класово свідомий проект контргегемонії. Повернення активістів Майдану до рідних міст по всій країні заклало інфраструктуру для об’єднаного міжрегіонального руху, який може призвести до низових протестів, що вийдуть за рамки обмежених політичних пертурбацій у правлячому класі протягом останнього десятиліття. Сьогодні, коли бушують смертоносні імперіалізми та наступає український капіталізм, абсолютно очевидно одне: відповідальність за бідність українського народу несуть саме олігархи всіх мастей, і саме олігархи мають стати мішенню політичних протестів і активності на робочому місці, якщо люди України хочуть взяти своє майбутнє у власні руки.

Перекладено за: Larson, S., 2014. “Contradictions of the Ruling Class in Ukraine”. In: New Politics, 57, vol. XV, no. 1.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЭНЕРГЕТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ТЕКУЩЕГО КРИЗИСА В УКРАИНЕ (Гейбриел Леви)

АНЕКСІЇ (Сюзан Воткінс)

ЗАЧЕМ РОССИИ НУЖЕН КРЫМ? (Михаил Рыжкин)

НІ — КРОВІ ЗА НАФТУ? МІРКУВАННЯ ПРО ІМПЕРІАЛІЗМ ТА АНТИІМПЕРІАЛІЗМ (Матейс Крюл)

Посилання:

Evans, N., 2014. “Ukraine, Russia and the miners of the Donbass”. In: Revolutionary Socialism, 21, April 16.

Matuszak, S., 2012. The Oligarchic Democracy: The Influence of Business Groups on Ukrainian Politics. Warsaw: Center for Eastern Studies.

Matuszak, S. and Sarna, A., 2013. From Stabilisation to Stagnation: Viktor Yanukovych’s Reforms. Warsaw: Center for Eastern Studies.

Shavalyuk, L., 2013. “Systematic Recession: Why Ukraine’s economy and public finance are in a much worse state today compared to 2012”. In: Ukrainian Week, July 5, 2013.

Notes:

  1. Всього в українському парламенті 450 членів.
  2. Див. “Der lange Marsch zur Modernisierung: Gewerkschaften in der Ukraine,” Dec. 2013.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери