Політичний поворот Зеленського та ризики поляризації суспільства

  • 24 лютого 2021
  • 2008
Політичний поворот Зеленського та ризики поляризації суспільства

Тарас Білоус

У 2019 році Україною пронеслась політична буря — несподівані результати президентських і парламентських виборів викликали в багатьох емоційну реакцію. Одним ввижалися «реванш» і «капітуляція», інші сподівалися на мир і оновлення політики.

В лютому 2021 року закриття каналів Медведчука остаточно розставило всі крапки над і. «Реваншу» не відбулося, але й особливого оновлення політики також. Тимчасова «розрядка» у відносинах України і Росії закінчилась, а її результати виявилися меншими, ніж багато хто очікував.

Це хороший момент, щоб спробувати оцінити зміни в українській політиці в координатах традиційного протистояння «проєвропейських» і «проросійських» сил.

 

Зміна координат

Що менше ставало криків про «реванш», то все гучніше звучала інша теза, що Зеленський — це другий Порошенко. Справді, обоє перемогли на гаслах про мир, діалог і єдність країни, а після перемоги їхній курс поступово під тиском обставин, політичних опонентів і «патріотичної громадськості» ставав більш антиросійським.

Водночас обоє в інавгураційних промовах, звертаючись до мешканців Донбасу й Криму, перейшли на російську, але реакція «патріотичної громадськості» на це була різною — у 2019 році в цьому вже побачили «зраду». Це доволі показовий приклад, як змінилися рамки публічної сфери за часи Порошенка. Тому повернімось у минуле й подивімось, як вони зміщувались

 

Інавгурація Зеленського

Президент України Володимир Зеленський в день інавгурації,20 травня 2019 року. Джерело: Марків Михайло/POOL

 

З трьох питань, що традиційно визначали регіональний розкол в Україні: мовна політика, історична пам’ять та міжнародні відносини, найважливішим є останнє. По-перше, мова й історія турбують відносно незначну частину населення. Більшість переймається соціально-економічними проблемами, які значною мірою залежать від відносин з іншими державами. Окрім того, в мовній та історичній політиці є ширший спектр позицій та більше можливостей для компромісів. Натомість у зовнішній політиці простір для маневру між Росією й Заходом в української влади поступово звужувався, влада й суспільство поставали перед вибором «або — або». При цьому обидва варіанти означали втрати для української економіки.

 

"Війна розколювала й деморалізувала «проросійський» електорат та об’єднувала й мобілізувала «прозахідний»."

 

Після анексії Криму та війни на Донбасі простір для маневру в зовнішній політиці фактично зник. Україна потрапила в залежність від Заходу, а уряд став точкою рівноваги між західним та українським капіталом. З іншого боку, поступово зросла залежність «біло-синього» табору від Кремля. «Партія регіонів», хоч і декларувала курс на «дружбу з Росією», передусім була партією українського великого капіталу, який керувався принципом «Техас мають грабувати тільки техасці». Війна підірвала її позиції й поступово на цьому полі почав домінувати Медведчук, який відновленням свого політичного впливу завдячує Кремлю. Спроба групи Ахметова з «Опозиційного блоку» зайняти нішу більш «центристської» частини колишнього «біло-синього» табору фактично провалилася.

 

Опозиційний блок

 

З 2014 року до трьох згаданих вище питань додалась війна, і це ускладнює навіть опис електоральних поділів. Раніше «проросійськість» означала вибір «дружби з Росією» замість «руху до Європи», але більшість «біло-синього» електорату й політикуму не була настільки проросійською, щоб підтримати дії Росії та сепаратистів у Криму та на Донбасі.

Війна розколювала й деморалізувала «проросійський» електорат та об’єднувала й мобілізувала «прозахідний». Але 2019 року питання полягало вже не в тому, яку сторону підтримати у війні, а в тому, як вирішувати конфлікт. Тому його ефект був частково протилежний — допустимість компромісів заради миру об’єднувала «проросійський» електорат і розколювала «прозахідний».

На тлі цих подій відбувся також помітний зсув громадської думки в питаннях історичної та мовної політики й радикалізація самої державної політики у цих сферах.

 

Між двома вогнями

Зеленський у 2019 році зірвав джек-пот не лише завдяки своїй «антисистемності» й харизмі та непопулярності Порошенка, але й завдяки вдалому поєднанню позицій із ключових питань, що розташувало його в «центрі» українських політичних координат. У зовнішній політиці він постійно декларував проєвропейський вектор, у мовних та історичних питаннях уникав конкретики й наголошував на тому, що не треба розколювати суспільство, а в питанні війни обіцяв мир.

 

Агітація Зеленського

 

Завдяки нищівній поразці Порошенка 2019 року відбулося помітне розширення рамок допустимого в публічному просторі. В парламенті на зміну глибокій прірві, що розділяла в попередньому скликанні «промайданівські» партії та «Опозиційний блок», прийшла монобільшість із незвично широким спектром позицій щодо ключових питань. Але спроможність нової влади балансувати між двома основними полюсами української політики із самого початку була під питанням.

 

"Українсько-російські відносини — це мінне поле, на якому будь-які домовленості ускладнюються глибокою недовірою."

 

Хоча конкретні рішення Зеленського спрогнозувати важко, що він черговий раз продемонстрував закриттям каналів, напрям зміни його курсу був доволі передбачуваним ще навесні 2019 року. По-перше, співвідношення сил у «вуличній» політиці означало, що насамперед він буде зважати на «майданівський» табір. По-друге, гасло «нових облич» звужувало для нього на початку вибір кадрів, а крім старих «помаранчевої» та «біло-синьої» політичних еліт більш-менш компетентні кадри можна знайти в помітній кількості в олігархів або серед націонал-ліберальної громадськості. Зрештою, не варто забувати й про те, що українсько-російські відносини — це мінне поле, на якому будь-які домовленості ускладнюються глибокою недовірою.

Як ми вже знаємо, обіцянка миру розбилася об сумні реалії життя. Можливостей для компромісів виявилося замало й максимум, чого вдалося добитися — це обмін полоненими й затишшя на Донбасі, збереження якого зараз під великим сумнівом. Піддавшись тиску «антикапітулянтів» і погодившись на їхні вимоги, Зеленський суттєво звузив собі простір для маневру в переговорах. З іншого боку, Кремль демонстрував явне небажання йти на будь-які поступки, а «проросійський» табір в Україні критикував лише українську владу, ігноруючи порушення з протилежної сторони.

 

Марш 14 жовтня 2019 року

Джерело:Gleb Garanich / Reuters

 

В підсумку, «підйом центру» досить швидко почав відступати під тиском обох флангів, які знову поляризували суспільство. Тиск цих двох таборів і маневри влади між ними мали різні наслідки. Кампанія проти «соросят», розгорнута каналами Медведчука й підтримана людьми Коломойського в «Слузі народу», допомогла владі й олігархам зменшити вплив антикорупційних активістів, що спираються на підтримку Заходу. В часи Порошенка з тією самою метою використовувалася риторика про необхідність згуртуватися проти зовнішнього ворога й «не розхитувати човна». Якоюсь мірою це був тоді єдиний доступний для влади спосіб відбити наступ із цієї сторони. Зеленський же має ширший вибір інструментів для боротьби зі своїми опонентами.

Водночас заборона каналів Медведчука, підриваючи його домінування на цьому полі, зменшує залежність «біло-синіх» від Кремля й посилює позиції місцевих гравців — наприклад, групи Льовочкіна в ОПЗЖ, завдяки зростанню цінності Інтера. А одним із головних вигодоотримувачів заборони є Мураєв, на канал якого перейшла значна частина аудиторії закритої трійці. Звісно, це лише за умови, що «НАШ» також не закриють.

 

«Партія Шарія» й регіональний розкол

Паралельно з розширенням рамок допустимого у «великій» політиці відбувався схожий процес у «низовій» політиці. Але якщо на першому полі відбувся підйом центру, то на другому — радше підйом протилежного, антимайданівського флангу, за відсутності центру. Поява «Партії Шарія» була першим після 2014 року випадком формування масового політичного руху за межами «майданівського» громадянського суспільства, тому його варто розглянути детальніше.

 

Партія Шарія

Акція протесту за імпічмент Зеленського, 17 червня 2020 року

 

Після зміни влади Анатолію Шарію вдалося конвертувати частину своєї аудиторії в партійний актив і електорат, який був значно більш молодим та міським і дещо менш східним, ніж традиційний «біло-синій». Для української, тим паче постмайданівської дійсності, це доволі важлива історія з огляду на те, що «проросійський» табір[1] раніше завжди програвав боротьбу за вплив на молодь. Далеко не всі прихильники Шарія проросійські, але тим більш показово, що вони його підтримали. Здавалося б, анексія Криму та війна на Донбасі дискредитували проросійські погляди й спричинили помітний зсув у громадській думці. Можна було подумати, що «біло-синій» електорат остаточно звузиться до людей старшого віку. Але сталося щось зовсім інше.

 

"Шарій, який давно живе в ЄС, не відтворює класичне протиставлення «дружби з Росією» «рухові до Європи»."

 

Важливо те, що свою аудиторію Шарій завоював ще до перемоги Зеленського, тому причини цих подій варто шукати в попередній період. І навряд чи їх можна звести лише до непопулярності Порошенка й стилю роботи самого Шарія. Однією з причин може бути те, що Шарій, який давно живе в ЄС, не відтворює класичне протиставлення «дружби з Росією» «рухові до Європи». Навпаки, він часто апелює до Європи як позитивного прикладу. Тому якщо десять років тому образ «Європи» змінював співвідношення сил у протистоянні двох націоналізмів на користь одного з них, то зараз вплив цього чинника зменшився.

 

Агітаційні куби «Партії Шарія»

Агітаційні куби «Партії Шарія»

 

Ще однією причиною його популярності, на мою думку, була українська «патріотична громадськість». А точніше, хвиля ультраправого насильства й інтернет-цькувань проти тих, хто не відповідав новим стандартам патріотизму. В ситуації, коли українські ЗМІ часто замовчували «незручні теми» чи толерували насильство, значна частина аудиторії переходила до тих, хто цього не робив.

Якщо припущення правильне, то хвиля політичного насильства Нацкорпусу проти «Партії Шарія» може завдати удару по партійній структурі та відлякати частину людей від активізму[2], але в довгостроковій перспективі лише поглибить поляризацію суспільства. Це все збільшує загрозу ескалації насильства в майбутньому.

 

На пороховій бочці

В останні роки президентства Порошенка явне бажання останнього залишитися на другий термін поєднувалося з найвищим у світі рівнем недовіри до влади, безкарним ультраправим насильством і згаданою атмосферою «нерозхитування човна», якою намагалися стримувати суспільне невдоволення. Все це зробило для України актуальною проблему авторитарних режимів: якщо надто сильно закрутити гайки, то в якийсь момент може зірвати різьбу. На щастя, тоді цього не сталося, а перемога Зеленського у 2019 році «послабила зажим», каналізувала невдоволення в протестне голосування й на якийсь момент дала більшості людей надію на краще.

 

Протест за заборону «Партії Шарія» та ОПЗЖ

Акція Нацкорпусу проти «Партії Шарія» та ОПЗЖ, 2 липня 2020 року

 

Відтоді надії розвіялися, а проблеми не зникли. Тепер некомпетентність центральної влади поєднується з посиленням регіональних еліт. Явне небажання Зеленського ділитися владою поєднується зі схильністю не надто дотримуватися процедурних вимог і новою модою на використання санкцій. Все це відбувається на тлі кризи, нормалізації політичного насильства й радикалізації мовної політики, що провокує нові конфлікти. Виникає питання, чи зможе українське суспільство досидіти на пороховій бочці до наступних виборів і чи не будуть події під час самих виборів розвиватися за якимось поганим сценарієм.

 

"Тепер некомпетентність центральної влади поєднується з посиленням регіональних еліт."

 

Варто також зауважити, що найгірші кроки українські президенти часто роблять тоді, коли намагаються залишитися на другий термін. Лишається сподіватись, що у випадку із Зеленським обійдеться без цього. Окрім того, вже очевидно, що якщо на наступних виборах в другий тур зможе пройти новий «центристський» кандидат, то він майже гарантовано переможе, незалежно від того, хто буде його суперником — «прозахідний» чи «проросійський» кандидат. Електорат із протилежного флангу політики, долучившись до «центристського», забезпечить критичну перевагу. Тим більше в умовах високого рівня недовіри і до «помаранчевих», і до «біло-синіх» еліт.

З іншого боку, закриття каналів Медведчука остаточно нівелювало риторику про «реванш». Заблокування мирного процесу й обмежені успіхи в цьому напрямі зробило менш актуальною також політичну боротьбу довкола цих питань. Водночас недавнє російськомовне звернення Зеленського може свідчити про те, що повністю повторювати траєкторію свого попередника він не бажає.

 

Протест проти закриття телеканалів

Протест проти закриття каналів Newsone, ZIK та «112 Україна». Джерело: РБК-Україна

 

Тут варто зауважити, що попри зсув у політиці Зеленського, більшість націонал-лібералів його все одно не почне його підтримувати. Так само, як і значна частина ультраправих не пробачила Порошенку спроби домовитися з Кремлем та репресії проти «Правого сектора». Але якщо попередній президент зміг завоювати прихильність значної частини «патріотичної громадськості» мовною та історичною політикою, то для Зеленського цей варіант недоступний.

 

"Якщо попередній президент зміг завоювати прихильність значноїчастини «патріотичної громадськості» мовною та історичною політикою, то для Зеленського цей варіант недоступний."

 

За цих умов стає можливим перегляд державного курсу з деяких питань, зокрема прав національних меншин, мовної та історичної політики. Тим більше, що є рекомендації Венеціанської комісії щодо зміни українського законодавства у цих сферах. Це не обіцяє Зеленському особливих політичних дивідендів, як мирний процес, але й спротив на цьому полі вже буде меншим. Навіть такі ліберальні націоналісти, як Володимир Кулик і Микола Рябчук, визнають, що принаймні у сфері освіти мовна політика зайшла вже надто далеко, а безкомпромісна позиція з цього питання створює загрози для демократії.

Втім, не варто недооцінювати важливість тиску «знизу». Не виключено, що він потрібен навіть для пом’якшення державної політики, бо зможе урівноважувати спротив. Необхідне формування своєрідного «центру» на полі громадянського суспільства між «майданівським» союзом ультраправих і націонал-лібералів та «антимайданівським» табором. Це може стати важливим чинником для того, щоб різьбу все-таки не зірвало.

 

Читайте також:

Війна на Донбасі та свобода дискусії (Тарас Білоус)


Примітки

  1. Оскільки прихильники Шарія постійно заперечують його проросійськість, то зацитую його інтерв’ю сайту Украина.ру: «[українська влада] вугілля в Росії купує, і ці поставки ростуть. І загалом товарооборот росте, як і місцями інвестиції. Але ця влада злочинна і ворожа Росії. Ви торгуєте зі злочинною владою... мені не подобається, що Росія торгує з цією владою». Якщо під час конфлікту двох держав хтось каже подібне, то це показує, на чиїй він стороні. Аналогічно і якщо хтось підтримує блокаду Криму, то це однозначно свідчить про вибір сторони в конфлікті (але зворотне твердження не є правильним, непідтримка блокади ще не дає підстав говорити про підтримку тієї чи іншої сторони).Однак варто зауважити, що риторика Шарія змінювалася я з роками. У 2019 особливо показовим у цьому плані був випадок, коли в ефірі каналу «Россия 1» на питання, чому Зеленський не видав наказ про припинення вогню на Донбасі, він відповів, що «там вогонь іде з двох сторін». Водночас якщо у 2019 році Шарій намагався дистанціюватися від ОПЗЖ й називав її проросійською, то у 2020 році став її союзником.
  2. Значно більшого удару, ніж напади Нацкорпусу, партії швидше всього завдали дії самого Шарія. На місцевих виборах він продав місця у списках своєї партії ОПЗЖ. Зберегти після такого рейтинг можна (адже в електоральній політиці за пропорційної системи найважливіше — це медіа), а от ідейний актив — важче.

Залишити коментар

Підтримати Спільне

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Хто потурбується? Недитячі проблеми дитсадків в Україні

  • Хто потурбується? Недитячі проблеми дитсадків в Україні

Наші партнери