МІСЦЕВІ ВИБОРИ У ФРАНЦІЇ: «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» ДЛЯ СОЦІАЛІСТІВ

  • 04 квітня 2014
  • 1497
МІСЦЕВІ ВИБОРИ У ФРАНЦІЇ: «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» ДЛЯ СОЦІАЛІСТІВ

У другій половині березня 2014 року у Франції відбулися так звані проміжні вибори, за підсумками яких було сформовано нову місцеву владу — понад 36 тисяч мерів та керівників муніципальних утворень. Попри попередження багатьох соціологів та політологів, вони стали неприємним сюрпризом для керівництва Соціалістичної партії Франції.

Минуло тільки два роки, як втомлені від півторадесятилітнього панування правих, від епохи «хитрого і гнучкого Ширака» і «гіперактивного Саркозі», французи тріумфально повернули соціалістів на політичний Олімп. Ліві підкорили Сенат (який очолив Жан-П’єр Бель), Національні Збори (де соціалісти отримали 279 із 577 місць, а головою став клод Бартолон) та вища посада в державі — у травні 2012 року країну очолив Франсуа Олланд, який отримав можливість сформувати практично однопартійний Уряд на чолі з Жаном-Марком Еро за символічного партнерства з «зеленими».

Переможний мітинг новообраного лідера Франції Олланда 6 травня 2012 року зібрав на площі Бастилії сотні тисяч французів, які з великим ентузіазмом і підтримкою сприймали ідеї про пом’якшення пенсійної реформи Саркозі та надання можливості особам, які почали працювати у 18 років, йти на пенсію, як і раніше, в 60 років; підняття з 41% до 75% податку на доходи для заможних, які заробляють більше 1 млн. євро на рік; організації 60 тисяч додаткових робочих місць для вчителів шкіл (яких скоротив його попередник) та 150 тисяч — для молоді в держсекторі; створення спеціального банку для підтримки французьких виробників, щоб підняти промисловий потенціал країни; зменшення питомої ваги ядерної енергетики з 75% до50% за рахунок прискореного розвитку альтернативних джерел; введення податку на фінансові транзакції та заборону французьким компаніям користуватися «податковими гаванями».

Амбіційний план з 60 позицій передбачав підтримку розвитку регіонів, у тому числі шляхом передачі їм усіх державних земель, фінансування розвитку бідних передмість, введення в експлуатацію по півмільйона будинків щороку, зниження корпоративного податку до 30% для середніх корпорацій та до 15% для малих, і — як апогей — повернення до нульового бюджетного дефіциту у 2017 році.

Тоді мало хто звернув увагу на слова колишнього міністра фінансів та економіки Франції Крістін Лагард, яка у 2011 році очолила Міжнародний валютний фонд: «Для виконання такої амбіційної програми потрібно як мінімум утричі більше ресурсів, ніж є у наявності… а також дуже нестандартні інструменти».

Час показав, що не вистачило ні першого, ні другого.

Правлячий дует із двох колишніх мерів Тюля і Нанта Франсуа Олланда і Жана-Марка Еро, які на національному рівні мали тільки парламентських досвід, забуксував буквально на перших кроках. Їм вдалося найпростіше — скоротити різко підвищені Саркозі оклади президента і міністрів, вивести на рік раніше французьких військових із Афганістану та легалізувати одностатеві шлюби. Однак решта обіцянок або залишилися на папері, або відкладені у довгу шухляду (є підстави побоюватися, що назавжди).

Йдучи на вибори, Олланд заявляв: «Мій головний ворог — світ фінансів, який не має імені, особи, партії, кандидата, який не обраний, проте править країною». Ворог виявився сильнішим, і поки здобуває впевнену перемогу. Спроби підняти податки для багатих наразилися на масове набуття мільйонерами іноземних паспортів, що вже коштувало французькому бюджету сотні мільйонів доларів. Створення для розвитку виробничого сектора Міністерства промислового відродження (реорганізованого у квітні 2014 року у Міністерство економіки, розвитку виробництва та цифрових технологій) і написання програми «Нова індустріальна Франція» не дали ні очікуваних сотень тисяч нових робочих місць, ні шаленого зростання бюджетних доходів для фінансування соціальних програм.

Більше того, складається враження певної розгубленості, яка дедалі частіше проглядається навіть в офіційних заявах. Презентуючи згадану програму у вересні 2013 року, Олланд заявив: «Нова промислова політика Франції — ні ліберальна, ні диригентська, вона не вписується ні у рейнську, ні в англосаксонську модель. Це чисто французька політика — прагматична, вірна традиціям наукової і промислової переваги. Держава у нових умовах дає поштовх, оголошує пріоритети та мобілізує національні зусилля…» Що він мав на увазі — суспільство гадає й досі.

Французька економіка дедалі більше занурюється у летаргічний сон. Середньорічні темпи росту ВВП коливаються на рівні 0,1-0,2%. Дедалі менше людей вірять у те, що у найближче десятиріччя промисловість здатна буде створити обіцяні Урядом 45,5 млрд. євро додаткової вартості та забезпечити появу 480 тисяч нових робочих місць — особливо усвідомлюючи, що за попередні десять років у промисловому секторі було скорочено 750 тисяч працівників, дефіцит торгівельного балансу становить близько 70 млрд. євро, а тільки на підтримку Єврозони Франція змушена була спрямувати торік 62,5 млрд. євро.

«Час змін настав» — такими словами Олланд починав кампанію боротьби з таємними силами фінансового капіталізму й анонсував стрімке просування країни по соціал-демократичному шляху. Однак на практиці все вилилось у зростання податкового тягаря, скорочення державних видатків та стрімкого зниження купівельної спроможності населення на тлі рекордного за всю історію Франції безробіття у майже п’ять мільйонів осіб.

Нерішучість, тривалі вагання і коливання при прийнятті навіть найпростіших управлінських рішень є найпоширенішим предметом жарту серед французів, які жалісливо називають Олланда «дідулею». Значно жорсткішими епітетами його дедалі частіше наділяють не тільки політичні опоненти, але й навіть ті лідери лівого спектру, які напередодні президентських виборів закликали своїх прибічників голосувати за Олладна. Народний трибун від Лівої партії Жан-Люк Меланшон глузливо називає його «капітаном водного велосипеда», лівий журнал L’Express присвятив президентові спецвипуск під красномовною назвою «Слабак», а видання Le Point опублікувало колаж, на якому президент зображений Людовіком XVI — прозоро натякаючи, що нація знову перебуває на порозі революції.

Змінився і сам Олланд. На традиційній першій новорічній прес-конференції 14 січня 2014 року, менш ніж за два роки після приходу до Єлисейського палацу, він фактично відмовився від свого колишнього досить яскраво вираженого лівого соціалістичного курсу:

Якщо Франція хоче зберегти вплив у світі, якщо вона і далі має намір брати участь у прийнятті рішень у Європі, якщо вона і надалі збирається залишатися господинею своєї долі, їй необхідно відродити колишню економічну міць. Шлях до цього лежить через посилення ринкових елементів в економіці та демонтаж надмірно щедрої соціальної системи. Франція фактично переходить на режим жорсткої економії. У 2014 році державні видатки необхідно скоротити на 15 мільярдів євро, до 2017 року — ще на 50 мільярдів.

Дивно було чути це від політика, який виграв вибори, зокрема, й завдяки обіцянці очолити опір країн Південної Європи політиці суворої бюджетної дисципліни та економії, насаджуваній німецьким канцлером Ангелою Меркель.

Після цього неодноразово повторювані запевнення: «Я, звичайно ж, як і раніше, вірний своїм переконанням Чи є я соціал-демократом? Так! Запропонований мною “Пакт відповідальності” 1 — це не що інше, як соціальний компроміс. Я зовсім не впав раптом в лібералізм…» — виглядали непереконливо.

Більше того, нові соціальні ідеї президента коштували йому підтримки профспілок. Реакція генерального секретаря Force ouvrière Жана-Клода Майї була більш ніж жорсткою:

Олланд проявив свою глибоко ліберальну сутність. Забезпечувати зайнятість — це, як виявилося, вже не його завдання, а добра воля роботодавців. Давайте віддамо їм 35 мільярдів і подивимося, що з цього вийде. У цьому і виявляється його очевидна переорієнтація на економічний лібералізм, що дуже небезпечно. Олланд повинен згадати, що він президент Франції, а не босів компаній!

Нині суспільні настрої французів можна описати трьома словами: розчарування, невдоволення, обурення. Під тими самими червоними прапорами, якими у травні 2012 року вітали повернення соціалістів до влади, нині прихильники Лівої партії Франції, комуністи та профспілки виходять на демонстрації проти Олланда та його Уряду з єдиним гаслом: «Гнати мітлою!»

Менш ніж за два роки улюбленець країни перетворився на головного антигероя: за численними опитуваннями, рейтинг популярності чинного президента не дотягує вже й до 20%, роблячи Олланда найменш рейтинговим главою держави з часів Другої світової війни. Усі сходяться в одному: якби президентські вибори відбувалися на початку 2014 року — нині Олланд програв би будь-кому з правих лідерів, навіть Саркозі, ще у першому турі. Цю тривожну для соціалістів тенденцію підтвердили й результати березневих 2014 року виборів. Праві партії отримали підтримку майже 49% виборців, соціалісти — лише 42%.

Серед міст, якими тривалий час правили соціалісти, багато тепер перейшли під контроль правих: Тулуза, Сент-Еттьєн, Лімож, Аяччо, Анжер, Валанс, Шамбері, Тур, Кан, Лаваль, Пуассі, По, Реймс і багато-багато інших, у тому числі 58 міст із населенням понад 30 тисяч осіб. Найболісніша поразка трапилась у Марселі — другому за значенням місті Франції, де на четвертий строк переобрано кандидата від правоцентристської UMP Жана-Клода Годена, а соціаліст зайняв лише третє місце, пропустивши перед собою представника ультраправого «Національного фронту», очолюваного Марін Ле Пен.

Донька Жана-Марі Ле Пена, багаторічного лідера французьких наці, які за результатами цих виборів здобули 1200 місць муніципальних радників і отримали контроль над 15 містами Франції, у тому числі вперше в історії Франції здобули перемогу в одному з міст у першому ж турі, зробила після цього досить тривожну заяву: «Цей результат — тільки початок. Нинішні вибори показали, що Національний фронт здатний керувати. Ті, хто казав, що за нас голосують тільки для того, щоб висловити невдоволення іншими, осоромлені. Національний фронт віднині — третя незалежна політична сила в країні, як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівні». І хоча соціалістам вдалось утримати контроль над Парижем, те, як важко далася їм перемога багаторічного першого віце-мера Анн Ідальго, не може не викликати занепокоєння щодо перспектив лівих сил у Франції.

Поразка на місцевих виборах призвела до відставки Уряду Еро, який взяв на себе особисту відповідальність за «колективну провину і провал лівих», проте французи сьогодні вимагають реальних соціальних змін, а не зміни прізвищ. Кандидат від Соціалістичної партії на президентських виборах 2007 року Сеголен Руаяль, яка на початку квітня посіла посаду міністра екології, сталого розвитку та енергетики, коментуючи підсумки виборів, заявила: «Це доволі жорстке попередження».

Сучасна історія Франції неодноразово підтверджувала: відсутність належної реакції на результати місцевих виборів коштує, як правило, втрати влади на загальнодержавному рівні. Остання парламентська і президентська поразка правих на чолі з Ніколя Саркозі у 2011—2012 роках також починалася з аналогічного провалу на місцевих виборах.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПРАВОРАДИКАЛЬНИЙ ДИСКУРС У ФРАНЦІЇ: Саркозі — новий Ле Пен? (Анна Кононенко)

ЛІВІ АРГУМЕНТИ НА ПІДТРИМКУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ШОТЛАНДІЇ (Кріс Бамбері)

Notes:

  1. «Пакт відповідальності» — програма, якою передбачено зниження відрахувань підприємств до соціальних фондів, що дозволить компаніям знизити виробничі витрати приблизно на 35 мільярдів євро. У відповідь вони повинні сприяти створенню нових робочих місць.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери