• Вороги навколо

    Вороги навколо

    • Слайдер
    • 30/08/2013

    У світлі чергового витка ультраправого насильства в Україні пропонуємо нашим читачам поглянути, як змінювався аналіз ультраправих рухів та ідеології в українських лівих виданнях. Цей текст — аналіз другого випуску журналу «Політична критика» під назвою «Слава ворогам», що вийшов два роки тому — восени 2011 року. Рецензія ж була вперше опублікована в п’ятому випуску нашого журналу «Спільне» на тему «Політекономія расизму» рік тому, восени 2012 року. Хоч автор рецензії й оперує торішніми фактами — скажімо, пише, що «Свобода» ще не потрапила до парламенту, — однак його оцінка ситуації і прогнози вже більш адекватні й узгоджуються з подальшим розвитком подій. Після останнього нападу на лівого активіста ми очікуємо на реакцію громадськості і сподіваємося, що з’являться нові тексти з аналізом правої ідеології та радикалізму — в тому числі і на нашому сайті.

    Далі
  • Як говорять пригноблені?

    Як говорять пригноблені?

    • Слайдер
    • 28/08/2013

    Останніми десітиліттями теорія постколоніалізму суттєво посунула марксизм з місця панівної парадигми серед інтелектуалів, що займаються критичним дослідженням відносин між Західним та не-Західним світом.

    Далі
  • Після Кемаля: правління Партії справедливості та розвитку

    Після Кемаля: правління Партії справедливості та розвитку

    • Слайдер
    • 15/08/2013

    Далі
  • ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

    ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

    • Права людини
    • 13/08/2013
    Інтерв’ю з взято 10 грудня 2010 року, наступного дня після виступу Еріка Фассена в Центрі візуальної культури в Києво-Могилянській академії, який мав назву «Біла стать. Імміґраційна політика, сексуальна демократія та расизація національних ідентичностей у Європі» в рамках конференції «Ідеологія відмінності». Насамперед я хотів би почути Вашу реакцію на назву конференції «Ідеологія відмінності»? Не знаючи контексту, я не можу бути впевненим, що добре її розумію. Чи позначає «ідеологія відмінності» расистів, які приписують відмінність іншим, щоби їх виключати, чи антирасистів, які інколи спираються на відмінність у своїй боротьбі? Насправді, соціальні науки часто спонукають побачити більшу складність за видимою простотою такого висловлювання. Так, коли ми говоримо про расизм, що ми маємо на увазі? Расистські ідеології? Чи расову дискримінацію, яка може чудово існувати навіть без будь-якого ідеологічного расизму, оскільки вписана в норми? У Франції це розрізнення відсилає до двох цілком відмінних типів антирасизму: з одного боку, до того, що зародився в 1980-х як реакція на посилення ультраправої партії «Національний фронт», носія расистської ідеології; з іншого боку, до того, який розвинувся у 2000-х проти непохитності системних чи структурних дискримінацій, які перевищують і ідеології, й наміри, добрі чи погані. Крім того, існує ще й третій тип: це расизм держави, вписаний у політику і в практики таким чином, що його не можна звести ні до ідеології, ні до несвідомої норми. У Франції сьогодні державна ксенофобія породжує расизм не тільки не декларуючи його, але й заперечуючи будь-який расизм. Залишається зрозуміти, яким чином поєднуються ці три расизми. Дві останні форми мають спільним те, що вони є расизмами в дії, тобто у своїх результатах, незалежно від виголошених намірів. Але все ж, мені здається, важливо їх не плутати та не вбачати в расизмі держави лише прояв або відображення соціального расизму. Загалом, ці речі варто поміняти місцями: расизм держави живить соціальний расизм, легітимуючи його, як державна гомофобія підживлює соціальну гомофобію, виправдовуючи її. Буденну практику, коли з кимось поводяться як із відмінним чи відмінною, заохочують інституції, які стверджують, що інші справді існують, і що вони таки відмінні. Далі
  • Після Кемаля: від Кемаля до Озала

    Після Кемаля: від Кемаля до Озала

    • Слайдер
    • 08/08/2013

    У своєму знаменитому есе — одній із найгостріших самокритичних рефлексій, породжених молодіжними бунтами 1960-х — Мурат Бельґе, неперевершений знавець політичної свідомості свого покоління, саме коли чергове військове втручання розтоптало десятилітні палкі надії, розповів сучасникам про турецьких лівих, що ті глибоко не розуміли власної країни[ref]Murat Belge. The Tragedy of the Turkish Left’ in New Left Review, March-April 1981.[/ref]. Вони думали, що це така сама країна Третього світу, як і багато інших, — готова до визволення через партизанські повстання в містах чи в горах. Їм не вдалося осягнути парадокс: хоч тогочасна Туреччина і справді була «країною відносно відсталою економічно... та соціально» — ВВП Туреччини на душу населення наближався до ВВП Алжиру чи Мексики, а серед дорослих громадян лише 60% були письменні, — однак вона була «відносно передовою політично»: вона знала «двопартійну систему, за якої при владі за народним мандатом по кілька разів перебували представники обох партій, чого ніколи не бувало, скажімо, в Японії». Одним словом, Туреччина — незвичний випадок бідного й погано освіченого суспільства, в якому тривала демократія в поширеному значенні цього поняття, щоправда, з насильницькими втручаннями (Бельґе писав щойно після військового перевороту 1980 року). Через чверть століття його оцінка все ще адекватна. З кінця кемалістського режиму в строгому сенсі в 1950-му, Туреччина загалом була країною регулярних виборів із протистояннями між партіями та непередбачуваними результатами, а також чергування різних урядів. Тож Туреччина може похвалитися значно більшим досвідом, ніж Іспанія, Португалія чи Греція — і навіть Італія, якщо йдеться про зміну урядів. Як можна це пояснити? Історики вказують на ранні моменти конституційних дебатів чи парламентських перегонів, з Османських часів до середини кемалістського періоду. Однак як би їх не вшановували, ці епізоди були надто нетривкі й побіжні, щоб слугувати підґрунтям для стабільності сучасної турецької демократії, яка ось-ось розміняє сьомий десяток. Інше пояснення більш кон’юнктурне й наголошує на тактичних причинах демократичного маневру Іньоню в 1946 і прорахунках внаслідок неправильної оцінки цього маневру в 1950. Однак це не відповідає на питання, чому відтоді демократія так закріпилася, що навіть періодичні військові втручання не змогли похитнути визнання її як політичної норми в Туреччині. Потрібне більш структурне пояснення.

    Далі
  • ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ РАДИКАЛЬНОЇ МУЗИКИ. Про музику праворадикальних гуртів в Україні

    ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ РАДИКАЛЬНОЇ МУЗИКИ. Про музику праворадикальних гуртів в Україні

    • Слайдер
    • 12/07/2013
    У сучасному суспільстві музика виконує функцію ідентифікації для молодіжних субкультур. Ідеологія неонацизму, яку суспільство відкинуло на маргінес, через музику намагається здобути визнання, втертися в довіру та викликати звикання. Таке собі «повзуче відродження правого екстремізму»[ref]Термін запозичено зі спільного дослідження ультраправих партій України Андреаса Умланда та Антона Шеховцова.[/ref], яке зараз є доволі актуальним як у Європі, так і на пострадянському просторі і в Україні зокрема. Музика є одним із методів відродити маргіналізовану ідеологію і набути популярності. Неофашистські організації навмисно чи несвідомо беруть на озброєння пісні, в яких є прямі чи непрямі заклики до певних дій: консолідуватися, відроджувати історію, боротися за націю і расу, протистояти політичній верхівці, нищити ворогів тощо. Загалом, у радикальній музиці висвітлено основні постулати неонацистської ідеології, — це і пропаганда насильства як засобу політичної боротьби, і расизм (для якого цінність становить нордична арійська раса), і антисемітизм, ієрархічна будова суспільства на чолі з елітою та одноосібним лідером, апеляція до історії (Третого Рейху/Європи/Русі) як ідеалу для наслідування (Ластовский, 2012). Такий собі «рок проти комунізму», що увібрав різноманітні стилі, від класичного року до hate-metal’у, музики ненависті. Умовно можна виділити три типи праворадикальної музики. Перша неприховано пропагує насильство і виконує роль вербування до певної політичної групи. Друга не пов’язана з діяльністю радикальних/екстремістських політичних груп, партій чи інших організацій і не містить прямих закликів до насильства, проте має потенціал мобілізувати до боротьби. І нарешті, популістська музика, що має «сліпі» хаотичні заклики до насильства, проте вони не здатні мобілізувати своїх слухачів через безструктурність, необґрунтованість, позірність тощо. Далі