• Чи лише «беркут» убивав «небесну сотню»? Запитання без відповідей про події 20 лютого

    Чи лише «беркут» убивав «небесну сотню»? Запитання без відповідей про події 20 лютого

    • Слайдер
    • 22/10/2014

    Мейнстрімні медіа, нинішня українська влада, міжнародна західна громадськість — усі погоджуються з відомою всім нам версією подій 20 лютого 2014 року. Всі масові вбивства були вчинені державними снайперами за вказівкою Януковича. Докази? Навіщо наводити докази та спростовувати контрдокази, коли однозначна відповідь на питання так добре вписується в нову державну ідеологію, що постала за часів Майдану та виконує свою справу під час війни?

    Далі
  • КОРЕНІ РАСИЗМУ ТА ПОВСТАННЯ У ФЕРГЮСОНІ

    КОРЕНІ РАСИЗМУ ТА ПОВСТАННЯ У ФЕРГЮСОНІ

    • Статті
    • 17/10/2014
    «Складно заперечити, що вони виявляються такими передбачуваними, коли нарешті стаються». Такий висновок зробив Мерлін Чокваньюн, дослідник з університету Вісконсина-Медісона, у статті для Washington Post, у якій він порівнював вибух протестів і заворушень у Фергюсоні, Міссурі, з великою кількістю подібних заворушень в інших містах з шістдесятих років і донині. Цілий світ знає про Фергюсон після смерті Майка Брауна, неозброєного афроамериканського підлітка, від рук білого поліцейського, який спочатку зупинив хлопця просто через те, що той ішов посеред вулиці. Злочин був мерзенний, та поліцейські вбивства неозброєних чорношкірих чоловіків є аж занадто звичними у Сполучених Штатах — одне таке вбивство відбувається кожні 28 годин, згідно зі звітом Низового руху Малькольма Ікс. Те ж, що виділяє випадок у Фергюсоні — це тривала мобілізація з вимогами справедливого покарання за вбивство Майка Брауна, в центрі якої — афроамериканські мешканці передмістя Сент-Луїс. Далі
  • МАРШ УПА: Які політтехнології потрібні ідеї, час якої настав?

    МАРШ УПА: Які політтехнології потрібні ідеї, час якої настав?

    • Слайдер
    • 13/10/2014
    Що таке щорічний «Марш УПА» в Києві? Молодики в масках, табуйована FARE символіка, спалення «українофобських» прапорів і сутички між представниками ВОС і КПУ. Часто в медіа показують нам саме таку картинку. Тим не менш, окрім бойовиків (хоч їхні настрої і домінують) є й інша, чисельніша сторона маршу — це сімейні пари з дітьми, літні люди і студенти, згуртовані під прапорами «Свободи». Що ж тут робить ця мовчазна більшість? І чому вона бере участь у таких радикальних акціях? Ці питання давно мене цікавили. Звісно, в байки від ВО «Свобода» про «ніщо не зупинить ідею, час якої настав» я не вірив. Особливо непереконливо вони виглядають на фоні статистики, яку можемо знайти в моніторингу протестів, перемог і репресій Центру соціальних і трудових досліджень. Зокрема, в останньому їхньому річному звіті чітко проілюстрована динаміка протестів «Свободи» — варто зазначити, найбільш активної в цьому плані серед партій. Так ось, ця динаміка в цілому ніби і зростає — 281 зафіксована протестна подія у 2010 і 518 — у 2012 році. Але фактично (якщо врахувати різке зростання загальної кількості протестів) становить ту саму частку — 12-14%. І навіть таке невелике зростання на 2% можна пояснити чималим сплеском електоральної протестної активності партії перед парламентськими виборами та після них. Далі
  • РОССИЯ 1993, УКРАИНА 2013: ОБЩИЕ ОШИБКИ И ОБЩИЕ ВРАГИ

    РОССИЯ 1993, УКРАИНА 2013: ОБЩИЕ ОШИБКИ И ОБЩИЕ ВРАГИ

    • Статті
    • 11/10/2014
    Двадцать один год назад, 4 октября 1993 года, выстрелами из танковых орудий по Верховному Совету Российской Федерации было окончательно установлено торжество свободы и демократии в соседнем с нами государстве. Это торжество свободы и демократии (в либеральной ее трактовке) продолжается в России и по сей день, несмотря на господствующую там «антилиберальную» риторику. В Украине с девяностых годов и до сегодня есть много либерально настроенных граждан, до последнего времени свято веривших, что расстрел законной власти в России и гибель сотен людей по приказу Ельцина были необходимой мерой «во благо страны». В действительности те, кто аплодировал Ельцину, накликали на нашу голову Путина, так как именно тогда родилась постперестроечная традиция защищать интересы олигархов, какой бы уровень насилия для этого не потребовалось применить. Вспоминая события двадцатилетней давности, надо понимать, что среди нас живут родные погибших, участники тех событий. И им не все равно, как те трагические дни будут воспринимать грядущие поколения. Далі
  • ПАРАД? ТАК, АЛЕ ЯКИЙ І ЧИЙ? Конкретний аналіз Прайду в Сербії (2010—2012)

    ПАРАД? ТАК, АЛЕ ЯКИЙ І ЧИЙ? Конкретний аналіз Прайду в Сербії (2010—2012)

    • Гендер
    • 10/10/2014
    28 вересня цього року у столиці Сербії Белграді відбувся другий в історії країни «успішний» Парад гордості. ЛГБТ-активісти намагалися організувати перший Парад у 2001 році, менш ніж через рік після кінця націоналістичного режиму Слободана Мілошевіча. Розраховуючи на більшу відкритість суспільства та виконання державою зобов'язання про право на мирні зібрання, учасниці та учасниці Параду у 2001 вийшли у центр Белграда, де на них напали члени націоналістичних організацій, футбольні хулігани та представники сербської православної церкви. Присутні поліцейські лише спостерігали за насильством і почали діяти лише тоді, коли й самі стали об'єктом нападів. Далі
  • Лівиця не може померти

    Лівиця не може померти

    • Статті
    • 09/10/2014

    У публічних дебатах сьогодні ширяться безліч дурниць, що їх ліниво повторюють експерти та мас-медіа. Найбільш отруйна серед них, звісно, популярна примовка, нібито політичні категорії «правого» та «лівого» віджили своє і їхнє протистояння відійшло в минуле. Є певна тривожна близькість між виразами крайніх правих «більше немає ні правих, ні лівих» та закликами крайніх центристів «вийти за межі категорій правого та лівого» (які, як вони стверджують, «більше нічого не значать»). Яка дивна іронія, що праві та центристи мислять в одному руслі: перші керуються ілюзією одностайності та примирення під віковічним стягом національної ідентичності, а другі діють за принципами раціонального менеджменту, що «неминуче» має забезпечити загальну згоду — й, безсумнівно, спливе багато часу, поки медіа, які несамовито відстоюють таку одностайність, усвідомлять, як багато вони мають спільного з тими, хто захищає дещо інше.

    Далі