• ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

    ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

    • Права людини
    • 13/08/2013
    Інтерв’ю з взято 10 грудня 2010 року, наступного дня після виступу Еріка Фассена в Центрі візуальної культури в Києво-Могилянській академії, який мав назву «Біла стать. Імміґраційна політика, сексуальна демократія та расизація національних ідентичностей у Європі» в рамках конференції «Ідеологія відмінності». Насамперед я хотів би почути Вашу реакцію на назву конференції «Ідеологія відмінності»? Не знаючи контексту, я не можу бути впевненим, що добре її розумію. Чи позначає «ідеологія відмінності» расистів, які приписують відмінність іншим, щоби їх виключати, чи антирасистів, які інколи спираються на відмінність у своїй боротьбі? Насправді, соціальні науки часто спонукають побачити більшу складність за видимою простотою такого висловлювання. Так, коли ми говоримо про расизм, що ми маємо на увазі? Расистські ідеології? Чи расову дискримінацію, яка може чудово існувати навіть без будь-якого ідеологічного расизму, оскільки вписана в норми? У Франції це розрізнення відсилає до двох цілком відмінних типів антирасизму: з одного боку, до того, що зародився в 1980-х як реакція на посилення ультраправої партії «Національний фронт», носія расистської ідеології; з іншого боку, до того, який розвинувся у 2000-х проти непохитності системних чи структурних дискримінацій, які перевищують і ідеології, й наміри, добрі чи погані. Крім того, існує ще й третій тип: це расизм держави, вписаний у політику і в практики таким чином, що його не можна звести ні до ідеології, ні до несвідомої норми. У Франції сьогодні державна ксенофобія породжує расизм не тільки не декларуючи його, але й заперечуючи будь-який расизм. Залишається зрозуміти, яким чином поєднуються ці три расизми. Дві останні форми мають спільним те, що вони є расизмами в дії, тобто у своїх результатах, незалежно від виголошених намірів. Але все ж, мені здається, важливо їх не плутати та не вбачати в расизмі держави лише прояв або відображення соціального расизму. Загалом, ці речі варто поміняти місцями: расизм держави живить соціальний расизм, легітимуючи його, як державна гомофобія підживлює соціальну гомофобію, виправдовуючи її. Буденну практику, коли з кимось поводяться як із відмінним чи відмінною, заохочують інституції, які стверджують, що інші справді існують, і що вони таки відмінні. Далі
  • Після Кемаля: від Кемаля до Озала

    Після Кемаля: від Кемаля до Озала

    • Слайдер
    • 08/08/2013

    У своєму знаменитому есе — одній із найгостріших самокритичних рефлексій, породжених молодіжними бунтами 1960-х — Мурат Бельґе, неперевершений знавець політичної свідомості свого покоління, саме коли чергове військове втручання розтоптало десятилітні палкі надії, розповів сучасникам про турецьких лівих, що ті глибоко не розуміли власної країни[ref]Murat Belge. The Tragedy of the Turkish Left’ in New Left Review, March-April 1981.[/ref]. Вони думали, що це така сама країна Третього світу, як і багато інших, — готова до визволення через партизанські повстання в містах чи в горах. Їм не вдалося осягнути парадокс: хоч тогочасна Туреччина і справді була «країною відносно відсталою економічно... та соціально» — ВВП Туреччини на душу населення наближався до ВВП Алжиру чи Мексики, а серед дорослих громадян лише 60% були письменні, — однак вона була «відносно передовою політично»: вона знала «двопартійну систему, за якої при владі за народним мандатом по кілька разів перебували представники обох партій, чого ніколи не бувало, скажімо, в Японії». Одним словом, Туреччина — незвичний випадок бідного й погано освіченого суспільства, в якому тривала демократія в поширеному значенні цього поняття, щоправда, з насильницькими втручаннями (Бельґе писав щойно після військового перевороту 1980 року). Через чверть століття його оцінка все ще адекватна. З кінця кемалістського режиму в строгому сенсі в 1950-му, Туреччина загалом була країною регулярних виборів із протистояннями між партіями та непередбачуваними результатами, а також чергування різних урядів. Тож Туреччина може похвалитися значно більшим досвідом, ніж Іспанія, Португалія чи Греція — і навіть Італія, якщо йдеться про зміну урядів. Як можна це пояснити? Історики вказують на ранні моменти конституційних дебатів чи парламентських перегонів, з Османських часів до середини кемалістського періоду. Однак як би їх не вшановували, ці епізоди були надто нетривкі й побіжні, щоб слугувати підґрунтям для стабільності сучасної турецької демократії, яка ось-ось розміняє сьомий десяток. Інше пояснення більш кон’юнктурне й наголошує на тактичних причинах демократичного маневру Іньоню в 1946 і прорахунках внаслідок неправильної оцінки цього маневру в 1950. Однак це не відповідає на питання, чому відтоді демократія так закріпилася, що навіть періодичні військові втручання не змогли похитнути визнання її як політичної норми в Туреччині. Потрібне більш структурне пояснення.

    Далі
  • ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (весна 2013)

    ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (весна 2013)

    • Слайдер
    • 30/07/2013

    Цей текст продовжує серію щоквартальних оглядів, покликаних ознайомити читачів «Спільного» з деякими актуальними марксистськими дослідженнями з соціальних наук, опублікованими в зарубіжних періодичних виданнях. Нагадаю, що повні тексти статей, висвітлених у цих оглядах, можна отримати за запитом на редакційну скриньку нашого сайту. Необхідно зробити два невеликі застереження стосовно цього випуску оглядів. Перше з них дещо формальне: деякі зі статей у цьому випуску мають у вихідних даних попередній рік видання, що, здавалося б, суперечить заголовку цього тексту. Насправді ж відповідні випуски журналів таки вийшли навесні 2013 року — із запізненням. Друге зауваження більш принципове: цілком можливо, що деякі зі статей у цьому огляді можуть здатися комусь із читачів не зовсім марксистськими, бо не відповідають уявленню про методологію марксизму чи заперечують певні теоретичні висновки, що набули статусу політичних принципів. Проте ці огляди не мають на меті відтворення канону, вони є лише скромною спробою продемонструвати певні поточні тенденції теоретизування науковців, які вважають себе марксистами та яких вважають марксисами їхні колеги. Це пояснює мій інтерес до дискусійних питань, а не повторення загальників. З іншого боку, це не означає і моєї згоди або незгоди з авторами, думки яких я намагався передати.

    Далі
  • Тамара Марценюк: «Мы себя идентифицируем как публичные социологи»

    Тамара Марценюк: «Мы себя идентифицируем как публичные социологи»

    • Гендер
    • 17/07/2013

    В июне в Минске состоялась презентация 6-го выпуска «Гендер и труд» украинского журнала «Спільне» («Общее»). Презентацию провела со-редакторка выпуска, кандидатка социологических наук, доцентка кафедры социологии Национального университета «Киево-Могилянская академия» Тамара Марценюк. Мы побеседовали с Тамарой о самом журнале, новом тематическом выпуске и проблематике гендерных исследований трудовой сферы.

    Далі
  • ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ

    ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ

    • Слайдер
    • 15/07/2013
    Уявіть собі світ просунутих технологій. Хоча його навіть уявляти не треба. Він, фактично, проступає в тій чи іншій мірі вже сьогодні. Немає бога крім НТР, а футурологія пророк його! Саме ця «наука майбутнього» оспівує світ людей-суперменів, які, керуючись своїми надпотребами і користуючись надможливостями, невпинно розкручують економічне колесо капіталістичного розвитку. Новий зір в ультрафіолеті? Будь ласка. Додаткові п’ятдесят років життя? На здоров’я. Керування технікою подумки? Без проблем. От тільки заплатіть за все це гроші нашій корпорації. Словом, тут уява не потрібна. Все, що потрібно — блискучі яскраві образи технічного майбутнього «вічного капіталізму», — вже давно прошили в нашу свідомість всілякі Discovery та Мічіо Каку. Прошили так глибоко, що ми навіть не задумаємося, наскільки воно взагалі має підстави. А сумніватись насправді є в чому… Але все по порядку. Ще на початку 90-х російсько-радянський письменник фантаст Алєксандр Лазарєвич написав свій роман «Нанотех» — слід визнати, не зовсім характерний для свого часу. Тоді як більшість вітчизняних письменників оспівували прийдешні ринкові зміни, герой роману Лазарєвича — полишений пострадянськими реформами на призволяще технар Алєксєй Лєшов — виносить зі своєї напіврозграбованої лабораторії безпрецедентну технологію, над якою він зі своєю групою секретно працював протягом останніх восьми років і яка загрожує повністю змінити увесь відомий світ «кінця історії». Ні, він не хоче отримати якісь надприбутки, продавши за вигідні бариші своє відкриття, як і не хоче володарювати за допомогою цієї технології над світом (хоча обидва варіанти потенційно цілком можливі). Все це лише нікчемний дріб’язок у порівнянні з тим, що реально пропонує винайдена технологія. Далі
  • ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ РАДИКАЛЬНОЇ МУЗИКИ. Про музику праворадикальних гуртів в Україні

    ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ РАДИКАЛЬНОЇ МУЗИКИ. Про музику праворадикальних гуртів в Україні

    • Слайдер
    • 12/07/2013
    У сучасному суспільстві музика виконує функцію ідентифікації для молодіжних субкультур. Ідеологія неонацизму, яку суспільство відкинуло на маргінес, через музику намагається здобути визнання, втертися в довіру та викликати звикання. Таке собі «повзуче відродження правого екстремізму»[ref]Термін запозичено зі спільного дослідження ультраправих партій України Андреаса Умланда та Антона Шеховцова.[/ref], яке зараз є доволі актуальним як у Європі, так і на пострадянському просторі і в Україні зокрема. Музика є одним із методів відродити маргіналізовану ідеологію і набути популярності. Неофашистські організації навмисно чи несвідомо беруть на озброєння пісні, в яких є прямі чи непрямі заклики до певних дій: консолідуватися, відроджувати історію, боротися за націю і расу, протистояти політичній верхівці, нищити ворогів тощо. Загалом, у радикальній музиці висвітлено основні постулати неонацистської ідеології, — це і пропаганда насильства як засобу політичної боротьби, і расизм (для якого цінність становить нордична арійська раса), і антисемітизм, ієрархічна будова суспільства на чолі з елітою та одноосібним лідером, апеляція до історії (Третого Рейху/Європи/Русі) як ідеалу для наслідування (Ластовский, 2012). Такий собі «рок проти комунізму», що увібрав різноманітні стилі, від класичного року до hate-metal’у, музики ненависті. Умовно можна виділити три типи праворадикальної музики. Перша неприховано пропагує насильство і виконує роль вербування до певної політичної групи. Друга не пов’язана з діяльністю радикальних/екстремістських політичних груп, партій чи інших організацій і не містить прямих закликів до насильства, проте має потенціал мобілізувати до боротьби. І нарешті, популістська музика, що має «сліпі» хаотичні заклики до насильства, проте вони не здатні мобілізувати своїх слухачів через безструктурність, необґрунтованість, позірність тощо. Далі